Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Краса - страшна сила 

 

 – Нудно – зітхнув Альберт, сидячі на лавці біля якогось парку – Нууудно.

Саме з цих слів і почалася ця подорож. Нудьга – страшна сила. Вона підштовхує людей на усілякі дурниці.

Бажаючи розвеселити хлопця, а точніше роблячи вигляд що хочу це зробити я черговий раз шукала пригоди на свою філейну частину. Перши три дні, на жаль, ми нічого такого не знайшли. Однотипні села, міста, ліси… одна нудьга, поки одного разу не стало трохи «веселіше»:

– Щось ми трохи від курсу відхилилися – озираючись на всі боки задумливо протягнула я.

Де ми були я і не уявляла оскільки карти, рівно як і науку географію, їй богу, чорт вигадав! Орієнтація на місцевості і географічні знання – чи не єдина моя слабкість. Мій ручний демон – Альберт з самого знайомства качав на те головою: «побачити зв'язок між цигаркою і вбивством може, розібратися в роботі механізмів може, а шлях знайти не може!». Йому навіть прийшлося вчитися у картах розбиратися.

Цієї подорожі сумний хлопець ні разу цей дурний шматок паперу навіть до рук не узяв і ми, схоже, заблукали… Проблема власне була у тому, що навколо зеленіла трава, яскраво світило сонечко, ноги грузли у грязі і ніщо не натякало на те, що надворі починається січень.

– Називається: довір Русавій карту

– А я що? Сама рижа? – обурилася я. Ні, ну а чого він взагалі?

– Сама руса – фиркнув на те Альберт і вирвав з моїх рук шматок паперу, що у народі називають мапою.

– Ну і­?... Де ми? – з надією поглянула я на Альберта.

Хлопець поглянув на мапу, з важним виглядом роззирнувся і заявив:

– Дідько його знає. В Китаї!

Я стукнула його що було сили.

– А! – схопився він за зранену потилицю – А я що? Винен, що орієнтиру нема? Сама завела і сама ж б'ється…

Орієнтиру справді не було. Коло нас зеленів степ. Не було ні ріки, ні села, ні міста, за яким можна було б зорієнтуватися. Лише якийсь обшарпаний трактир виднівся у далечі.

– Ходімо там запитаємо – махнула я і впевнено покрокували до задрипаної дерев'яної будівлі на горизонті.

Альберт зітхнув, але все ж таки пішов за мною.

Я вже збиралася ефектно вибивати з ноги хлипкі двері, що (я побачила це здалеку) відкривались усередину і мали б витримати моє «ногоприкладство», як почувся цокіт і фиркання. Із–за повороту виїхала конячка з вершником.

Через мить гніда кобила брикнулася, почувся дзвін скла десь у сумці, що висіла на плечі у миловидної дівчини, а разом з тим і не печатна лайка з уст цієї ж вершниці, що впала на землю.

– От дурна тварина!

Я підійшла до дівчини і протягнула до неї руку.

– Допомога пот.. – почала була я, але здивовано обірвалася – Дарина?

– Мирослава? – на мене поглянули блакитні очі

– Яка зустріч – хмикнув десь збоку все ще роздратований Альберт, що тримав за узду ледь не втікшу кобилу.

Дівчина схопилася за мою руку і я допомогла їй підвестись на ноги.

– Яким вітром? – з цікавістю розглядала мене стара знайома.

– А мене лише один таскає – степовий – посміхнулась я – А що до тебе?

– Я на захід мандрую, а ця дурна істота намагається мене вбити – зло зиркнула на кобилу дівчина

– Ну що ж ти так на конячку? Тобі теж не сподобалося б, якщо б на тобі їздили – погладила я тварину по голові

– А ти, я дивлюся, як завжди скажена – беззлобно посміхнулася на те Дарина.

– Може хоча б у трактир зайдемо? – запитав хмурий Альберт незадоволений ні то присутністю дівчини, ні то зайвою тратою часу, ні то тим фактом, що ми заблукали…

Ми пішли у трактир, здавши конячку під нагляд дурнуватого на вигляд чоловіка, що увесь цей час мовчки спостерігав за нами.

Дарина – синьоока, не висока на зріст, худа, але пишногруда дівчина, по чиїм плечам струїлися світлі коси  – була моєю старою знайомою з якою ми росли разом. Дівчина з самого дитинства захоплювалася хімією і тепер, як виявилося із нашої задушевної бесіди, мандрувала на захід аби поступити в якийсь університет і окрім хімічної отримати ще й медичну освіту. От так тихо перемовляючись ми пообідали. Альберт увесь час лише роздратовано фиркав.

Десь через півгодини ми покинули трактир і тримаючи кобилу під узду пішли далі зеленим степом. І ось саме тут я згадала, що ми так ні в кого і не запитали де ми знаходимось.

– Дарина, слухай... – оглядаючись почала я. Навколо знову не було ніякого орієнтиру – А ти не знаєш де ми?

– Ой – розгублено озирнулася дівчина – А я це і хотіла у трактирі запитати

– От дві дурепи – хмикнув Альберт.

– Ну а ти про що думав? – в один голос проричали ми, вороже поглянувши на хлопця.

Альберт, зрозумівши, що «незадоволених малих фурій», як він сам виражається, тепер дві і замовк.

– Ну туди далі на схід залишилася ріка Дніпр та Катеринослав, але точніше сказати не можу. Останні села три я не зупинялася а назв на них не написано – розвела руками Дарина

Я тяжко зітхнула:

– Зрозуміло

– Щось не так? – побачивши мою реакцію насторожено вточнила Дарина.

– Збились – на цей раз розвела руками я –  Ми теж на захід мандрували але з Конотопу.

– Ого вас занесло – округлила очі Дарина.

– Та ми трохи не з Конотопу – виправив мене Альберт і незадоволено зиркнув –  дякуючи Мирославі. Ми потрапили кудись за Бровари, потім у якійсь таємній садибі були, а потім я на карту не подивився і ось ми під Катеринославом – буркотів він

– Не бухти. Все одно тобі було нудно от і помандруй – відмахнулася я

З цього приводу ми з хлопцем довго сперечались. Прямо так, на ходу. Ну а що дивного? Усе як і завжди. Дарина лише з цікавістю спостерігала іноді «підколюючи» хлопця, від чого той бісився усе більше.

Замовкли ми лише коли перед нашими очима постав… ну, мабуть, палац. Висока двоповерхова будівля, де другий поверх наче у ляльковому будиночку трохи менший за перший, трикутна сіра криша, колони коло критого ганку і довга череда таких самих колон по обидві боки від основної будівлі, що тяглася до двох схожих одне на одного, як дві каплі води, будиночків поменше, також з трикутними кришами. А за будівлею виднілася ріка, що заворожувала погляд грою промінців на тихих хвилях.