Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

За Ковалевським до слова став Винниченко. Головні думки, які він, талановитий, красномовний трибун, доносив як до Ради, так і до присутніх у Києві членів Тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом (меншовиком) та міністром І. Церетелі, були такі:

— «ми знаходимось в зоні переходу від влади моральної до державної»;

— «ми розраховували на довгу боротьбу; а тепер, оказується, нема з чим боротись»;

— «тепер ми приступаємо до переведення основ автономії України»;

— «ми все беремо в свої руки: переводимо українізацію установ».

Це, так би мовити, констатаційна частина його промови. Проблемну частину склали такі пункти:

— «українізація [військових] частин не припиняється»;

— «на більші уступки у військовій справі російський уряд йти не може»;

— «представники його заявили, що зрічуться влади, а двоєвластія в армії допустити не можуть»...

У цей момент Винниченко був змушений перервати свій виступ. Його терміново викликали до телефону — на іншому кінці дроту був І. Церетелі. Після короткої розмови (Винниченко повернувся до зали засідань за п’ять хвилин, отже, розмова тривала близько трьох — голові Секретаріату, навіть з огляду на його 37 років, все ж таки треба було якийсь час, щоб дійти до апарата, який був на іншому поверсі, і повернутись назад тим самим маршрутом) Володимир Кирилович повідомив присутніх: «Церетелі сказав, що правительство радилось і не могло винести ніякої постанови».

В цей момент на трибуну знову вибіг Ковалевський, щоб висловити такі міркування:

— «політика відкидає щирість»;

— «тепер ми не повинні йти на жодні дальші переговори»;

— «ми, с.-р., вважаємо нездібним довести Росію до Учредительного зібрання»;

— «наш обов’язок стояти на нинішній межі твердо і попередити їх»;

— «коли правительство скаже своє слово, то ми знов тут зберемося і знов скажемо своє слово».

Ситуація загострилася до крайньої межі. Винниченко поінформував присутніх про ще одну телефонну розмову з І. Церетелі, в ході якої представник законного уряду повідомив Володимира Кириловича: «коли ви зриваєте відносини, то і я мушу їх зірвати». «Треба вернутись до холодного розуму, — переконував він учасників засідання, — і піти на нараду з російською демократією».

Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі».

Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати[139].

Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу — там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами Керенським, Терещенком та Церетелі[140].

Для початку вибрали «найменш» дражливе питання — про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України», — повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак — Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням»[141].

Констатація

Уночі проти 2 липня 1917 р. в історії Росії сталися події, які на століття визначили долю «України».

По-перше, представники законного центрального уряду — вперше з часів заснування Московського князівства — вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та ще й з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України».

По-друге, факт таких переговорів унеможливив для Тимчасового уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», Уряд, тим самим, визнав її право на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією — «єдиної та неділимої») Росії.

Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.

ЛИПЕНЬ

«Порозуміння» з «нацменшинами»

За царату таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали. Усі були рівноправні (або рівнобезправні — як кому подобається) діти «великого православного московського царя».

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «націо­нальними меншинами».

Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло — навіть у романовській Росії.

У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» етнічного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало.

2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня — «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%».

Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено».

Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання — і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало.

Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»[142]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною Радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше засідання Малої ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше — 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число часопису «Нова Рада», окремою приміткою засвідчили — на цьому засіданні були присутні 50 осіб[143]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.

Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно тому, що (беручи до уваги рівень дез­організації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців»[144].

Автограф Є. Рябцова (1880—? рр.), Київського міського голови в 1917—1919 рр. Суспільне надбання