Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

Ван Мяо, несучи кошик із покупками, піднявся слідом за Є Веньцзє до її квартири. Там виявилося зовсім не так безлюдно й тихо, як він собі уявляв: троє дітлахів вовтузилися у великій кімнаті; старшому було більше п'яти, а молодший тільки-тільки робив перші невпевнені кроки. Є Веньцзє пояснила, що це сусідські діти.

— Вони полюбляють грати тут. Сьогодні неділя — і батьки працюють понаднормово, отож лишають їх на мене... О, Нань Нань, ти закінчила свій малюнок? Ох, як гарно! Ти вже придумала назву малюнку? «Каченята на сонечку», як тобі? Ну-бо, бабуся підпише тобі його. Так... І поставимо дату: 9 червня, намальовано Нань Нань. Дивіться, уже пора обідати, що б ви хотіли з'їсти на обід? Ян Ян, тобі тушковані баклажани, як завжди? Дуже добре... Нань Нань? Ти їстимеш стручкову квасолю, як і вчора? Без проблем... Мі Мі, а як щодо тебе? Ти в нас м'ясоїд, але твоя мати каже, що їсти стільки м'яса шкідливо для травлення. Отже, сьогодні рибу? Дивись, яку рибину купила бабуся...

Вона, безумовно, хотіла б онука чи онучку, — думав Ван Мяо, спостерігаючи за тим, як Є Веньцзє вовтузиться з дітлахами. — Але чи захотіла б Ян Дун мати дітей, навіть якби залишилася живою?

Є Веньцзє віднесла покупки на кухню. Повернувшись, вона звернулася до Ван Мяо:

— Сяо[30] Ван, я зараз замочу овочі й зелень у воді перед приготуванням. Сьогодні у сільському господарстві використовують занадто багато пестицидів, щоб споживати овочі без попередньої обробки. В усякому разі, не варто їх ось так одразу давати дітям. Нехай помокнуть години зо дві. А ти поки що можеш сходити до кімнати Ян Дун, огледітися трохи.

Пропозиція, висловлена Є Веньцзє нібито ненароком наприкінці буденної фрази і яка видавалася найбільш природним розвитком бесіди у світі, змусила Ван Мяо внутрішньо напружитися. Вона, мабуть, прекрасно розуміла справжню мету його несподіваного візиту. Однак не промовивши більше жодного слова і не удостоївши його ще одним поглядом, попрямувала на кухню. Тому збентеження і розгубленість, які відобразилися на його обличчі, вона вже не могла побачити; Ван Мяо їй був особливо вдячний за таке делікатне ставлення до його почуттів. Він прой шов повз дітей, які безтурботно гралися, у бік кімнати, вказаної Є Веньцзє. Він зупинився перед дверима, відчувши, як раптом накочують дивні, давно забуті відчуття з його юності, наповнені мріями і переживаннями — чистими, немов ранкова роса, і крихкими, немов кришталь, із нотками світлого, тихого смутку.

Обережно штовхнув двері — з кімнати несподівано війнуло лісовими пахощами. Здавалося, що він якимось дивом опинився в хатинці лісника в самій гущавині: стіни декоровані коричневими смугами кори якогось дерева; три табуретки, грубо витесані з пнів вікових дерев; стіл, збитий з трьох зрубів іще більш прадавніх дерев. У кутку стояло ліжко, застелене, очевидно, ула-травою[31], що росте на північному сході Китаю. Все було зроблено зумисне грубо, без найменшого дотику дизайнерської руки. Посада забезпечувала Ян Дун добрим доходом, і вона могла собі дозволити житло в найпрестижнішому районі, однак воліла жити з матір'ю саме так.

Ван Мяо підійшов до столу-зрубу. Він був позбавлений вишуканості, як і все в кімнаті, і дивлячись на обстановку, важко було уявити, що тут могла жити жінка або чоловік з академічними інтересами. Можливо, таких речей тут ніколи й не було, або ж їх уже прибрали. Погляд Ван Мяо спинився на чорно-білій фотографії у простій дерев'яній рамці: маленька дівчинка, Ян Дун, стояла обійнявшись з молодою ще жінкою — Є Веньцзє. Матері довелося присісти, щоб стати однакового зросту з донькою. Порив сильного вітру розкидав і переплутав їхнє волосся.

За спинами матері з донькою було дуже незвичайне тло: металева сітка, наварена на масивні конструкції, затуляла весь небосхил. Схоже це була частина параболічної антени, але такої гігантської, що її краї лишилися далеко за межами кадру.

На фото очі маленької дівчинки були такими великими від переляку, що серце Ван Мяо на секунду завмерло. Здавалося: весь навколишній світ поза фотографією вселяє в неї справжній страх.

Другою річчю, що лежала на краю столу, був великий товстий блокнот. Спочатку Ван Мяо не міг визначити, із чого він зроблений, поки не побачив нерівний рядочок ієрогліфів, написаних дитячою рукою поперек обкладинки: «Берестяний блокнот Ян Дун». Слово «берестяний» було написано на піньінь[32], а не відповідним ієрогліфом. За минулі роки срібляста кора берези вицвіла, ставши тьмяно-жовтою. Він потягнувся був, щоб взяти блокнот, але потім завагався і, подумавши, забрав руку.

— Беріть-беріть, — вимовила Є Веньцзє, стоячи в дверях, — у цьому блокноті Ян Дун малювала в дитинстві.

Ван Мяо взяв блокнот і уважно переглянув його. Мати скрупульозно датувала кожен малюнок доньки, так само, як хвилинами раніше малюнок сусідської дівчинки у вітальні. Судячи з проставлених дат, Ян Дун почала малювати в цьому блокноті, коли їй минуло три роки. Це дуже здивувало Ван Мяо: як правило, у такому віці діти вже здатні малювати людей і навколишні об'єкти у вигляді чітких геометричних фігур, але малюнки Ян Дун являли собою тільки хаотичні безладні лінії, накреслені без будь-якої системи. Ван Мяо побачив у цих малюнках сильний гнів і відчай через марні спроби висловити щось таке, чого не чекаєш від дитини в такому віці.

Є Веньцзє повільно опустилася на край ліжка; незрячий погляд спинився на блокноті в руках Ван Мяо. На цьому ліжку її донька заснула в останній раз, щоб вже ніколи не прокинутися. Ван Мяо мовчки сів поруч. Ще ніколи йому так не хотілося перекласти на свої плечі хоча би частину тягаря чужого болю.

Є Веньцзє взяла блокнот із рук Ван Мяо і притисла його до грудей.

— Я була поганим педагогом, — сказала вона тихим голосом. — Мені не вдавалося вести навчання Ян Дун відповідно до вікових обмежень. Занадто рано я її ознайомила з деякими абстрактними, навіть небезпечними проблемами. Коли вона вперше виявила цікавість до теоретичної фізики, я застерегла її, що ця сфера наукової діяльності особливо важка для жінок. Вона запитала: «А як же Марія Кюрі?». Я їй тоді відповіла, що Марія Кюрі так і не домоглася повного визнання наукової спільноти, незважаючи на всі свої успіхи, досягнення яких потребувало важкої, виснажливої роботи і відданості своїй справі на межі самопожертви. Але навіть якби не було її