Читати книгу - "Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго"

бачити голову без відлоги, мав повернути на своє місце м’язову тканину, вставити очі в орбіти, повтикати в належних пропорціях волосся, вії та брови, підшукати кольори для шкіри обличчя, аж нарешті перед ним постане досконала й викінчена голова, яку буде сфотографовано, зроб­лено тисячу відбитків й роздано їх тисячі оперативних працівників, щоб вони носили їх у гаманці та порівнювали з усіма жіночими обличчями, які їм навертатимуться на очі. Одна біда, коли закордонний спеціаліст закінчив свою працю, тільки зовсім ненатренований погляд міг би визнати за однакові ті три черепи, що на них припав вибір, а отже, оперативні працівники замість однієї світлини мусили працювати з трьома, що, певна річ, неабияк ускладнювало завдання ловів смерти, як цю операцію, не без амбіційности, було названо. Завдяки цьому тільки одне доведено поза всяким сумнівом, а саме, що для помилки не залишали місця ні найпримітивніший живопис, ні найзаплутаніша типологія, ні найглибша символіка. Смерть в усіх своїх рисах, ознаках і прикметах безперечно була жінкою. Аналогічного висновку, як ви, певно ж, пам’ятаєте, дійшов і той визначний графолог, що дослідив був перший рукопис від смерти, адже говорив він не про його автора, а про авторку, хоча це могло статися й просто під впливом звички, оскільки, за винятком деяких, нечисленних, мов, де невідь-чому обрано чоловічий або середній рід, смерть завжди була особою жіночої статі. І нехай ця інформація вже прозвучала, заради кращого затямлення належить ще раз наголосити на тому факті, що згадані обличчя, всі три жіночі й молоді, різнилися одне від одного певними рисами, незважаючи навіть на очевидну схожість між ними, визнавану одностайно. Адже, відкидаючи ймовірність існування трьох різних смертей, які працювали б, наприклад, позмінно, дві з них конче треба було відсіяти, хоча ситуація також могла ще й додатково заплутатися в тому разі, якщо скелетний зразок справжньої та автентичної смерти не збігався з жодним із трьох обраних для реконструкції. Як заведено казати, то було б усе одно, що стріляти наосліп і покладати надію на кулю, мовляв, хай вона сама поцілить, куди треба.

Почалося це розслідування, інакше-бо й бути не могло, в архівах офіційної реєстраційної служби, що має збірку світлин, розкласифіковану й упорядковану за основними властивостями, широкоголових сюди, вузькоголових туди, якою охоплено всіх мешканців країни, як тубільного походження, так і чужородців. Наслідки розчарували. Оскільки моделі, вибрані для відтворення зовнішніх рис обличчя, як уже згадувалося, були взяті з давніх малюнків і рисунків, то загалом із того ясно випливає, що годі було сподіватися знайти олюднений образ смерти в новочасних реєстраційних системах, які використовуються тільки трохи понад сто років, однак, із другого боку, беручи до уваги, що сама смерть існує споконвіку й не видно жодної причини мінятися її обличчю з плином часу, а також не забуваючи про те, що їй тяжко було б виконувати свою роботу належним чином і захищеною від підозр, якби вона перебувала на нелеґальному становищі, цілком логічним є припущення, що вона вписалася до актів реєстрації цивільного стану під прибраним ім’ям, адже для смерти, як ми всі мусимо й навіть повинні знати, немає нічого неможливого. Хай там як, а випадає констатувати, що, хоча оперативні працівники звернулися до найобдарованіших фахівців у галузі інформатики для зіставлення даних, жодна світлина із зображенням реальної й відомої особи жіночої статі не збіглася з жодним із трьох віртуальних портретів смерти. Тож не залишалося іншої ради, зрештою, відповідно до наперед передбачених можливих поворотів справи на гірше, ніж покластися на старі добрі способи розслідування, на одвічну поліційну заведенцію діяти навмання, або ж методом тиця, тобто розіслати по всій країні оту тисячу оперативників, які від хати до хати, від крамниці до крамниці, від контори до контори, від фаб­рики до фабрики, від ресторану до ресторану, від бару до бару й навіть по всіх заслужених закладах, призначених для надання сексуальних послуг, мали переглянути всіх жінок, чий вік не потрапляв до категорії підліткового або підстаркуватого, позаяк три роздані їм світлини безсумнівно вказували на те, що смерть, у разі зустрічі з нею, виявиться жінкою приблизно тридцятишестирічного віку, та ще й рідкісної краси. Відповідно до наданого зразка, будь-яка з них могла бути смертю, однак у дійсності жодна нею не була. Доклавши величезних зусиль, змірявши ногами бозна-скільки кілометрів вулиць, шляхів і путівців, видершися сходами, якщо їх усі скласти докупи, на висоту неба, оперативники змог­ли знайти двох таких жінок, які відрізнялися від своїх портретів з архівних збірок тільки через те, що скористалися були з послуг пластичних хірургів, притому якоюсь незбагненною грою випадку, якимось дивним трафом, їм підкреслено схожість облич із обличчями відтворених моделей. А втім, прискіпливий розгляд їхніх біографій безумовно виключив усяку можливість того, що вони коли-­небудь, хоч би в години дозвілля, виконували смертоносні функції парки, чи вже на засадах фахових, чи просто аматорських. Ще одну жінку, третю, розпізнано лише за допомогою родинного фотоальбому, бо вона торік померла. Простий умовивід підказує, що смертю вона бути не могла, сама жертвою смерти ставши. Зайве й уточнювати, що, поки йшло розслідування, а тривало воно кілька тижнів, конверти фіолетового кольору не припиняли надходити до адресатів. Було очевидно, що смерть від своєї домовлености з людством не відступила.

Звичайно, напрошується питання, чи уряд обмежувався незворушним спогляданням щоденної драми, переживаної мільйонами мешканців країни. Відповідь двоїста, ствердна, з одного боку, й заперечна, з другого. Ствердна, нехай дуже відносно, бо вмирати, врешті-решт, то річ якнайнормальніша й янкайбуденніша, вияв чистої життєвої рутини, епізод у нескінченній спадкоємності від батьків до дітей, принаймні від адама та єви починаючи, й уряди в усьому світі дуже зашкодили б нестабільному громадському спокоєві, якби взялися оголошувати триденну жалобу щоразу, коли помре який-небудь старий голодранець у притулку для незаможних. Але водночас і заперечна, бо навіть кам’яне серце не могло залишитися байдужим перед наочним доказом того, що встановлений смертю тиждень чекання перетворився на справжню суспільну катастрофу, не лише для тих пересічно трьохсот осіб на добу, в чиї двері стукала невблаганна доля, але й для всіх інших, не більше й не менше, ніж для дев’яти мільйонів дев’ятисот дев’я­носта дев’яти тисяч і семисот осіб усякого віку, статків і станів, які щоранку, прокинувшися по ночі, сповненій янайжахливіших снищ, бачили дамоклів меч, підвішений на мотузочці над своєю головою. Коли брати тих трьохсот, що отримали фатального фіолетового листа, кожен із них реаґував на невідкличний вирок, ясна річ, по-своєму, за покликом власної натури. Окрім тих людей, уже згаданих вище, котрі, спонукувані збоченим наміром помсти, яку слушно було б, удавшися до неологізму, назвати передпосмертною, постановили махнути рукою на свої громадянські та родинні обов’язки, не писали заповітів і не погашали податкової заборгованости, аж ніяк не бракувало й таких, що переводили в життя якнайганебнішу версію горацієвого carpe diem[9], запропащали рештки відведеного їм на цьому світі часу, віддаючись каригідним сексуальним оргіям, наркотичному дурманові та пияцтву, можливо, їм думалося, що за такі нестримні ексцеси їх поб’є грець або трафить шляк,