Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Мені не потрібна няня. Це на кінчику язика, але я зупиняюся. Тому що не хочу піднімати більше питань, ніж ця розмова вже має. Веллер, Лурдес і Нісус не знають про моє минуле, і я хотіла би, щоб це залишилося таким.

«Добре». Я підіймаюся до кінця сходами, не чекаючи відповіді. Нагорі сходів я рухаюся по коридору ліворуч.

Перший номер просто всередині, і я хапаюся за дверну раму.

«Двадцять чотири люкси в передній частині на Платиновому рівні. Кожен із зоною відпочинку та окремою ванною, — послужливо каже Нісус мені на вухо. «Дванадцять по лівому борту, де ти. Дванадцять по правому борту. Після того, як перегородки будуть закриті, прохід повз місток буде єдиним шляхом з одного боку на інший. О, і навпроти мостика є кімната для екстреної допомоги.”

Я намагаюся уявити, про що він говорить. Інших дверей на мостику я не помітила. Але мене тоді відволікали Лінден Джерард і Кейдж Воллес.

«Записи про те, хто забронював номер, були — і залишаються — конфіденційними. Тож я не знаю, що ти збираєшся знайти, — похмуро додає Нісус.

Він має на увазі, кого. Можливо апартаменти будуть порожні, а мешканці вже в атріумі. Або десь на нижчому рівні. Але, можливо й ні. І ми не можемо реалізувати Версальську непередбачену ситуацію, не будучи впевненими. Незалежно від того, що їх убило, перебування поруч розкладених тіл піддасть нас великому ризику захворіти, не кажучи вже про створення вкрай неприємних і жахливих умов для подорожі.

Необхідний ретельний розшук — і переміщення в атріум всіх, кого ми знайдемо.

«Діагностика запуску двигунів», — оголошує Веллер, і низький гул-гуркіт починається знову і стає голоснішим.

Крізь рукавички я відчуваю вібрацію двигунів, і через мить атріум знову яскраво світиться. Частина світла проникає в коридор, але недостатньо.

Кейн приєднується до мене, тримаючись за протилежний бік дверної коробки. Тоді він опускається й перевіряє старомодну латунну ручку важеля. Під тиском вона рухається, але мало.

«Заблоковано. У вас є ключ?» питає він.

“Так.” Я намацую кишеню в правій штанині свого костюма.

«Ви впевнені в цьому?» — запитую я Нісуса, витягуючи ключ і підносячи його.

«Це майстер-ключ платинового рівня», — наполягає Нісус. «Такий був у прибиральниці Має відкрити будь-який з апартаментів». Nysus надрукував його відповідно до специфікацій Aurora на форумі.

«Але це… дивно». Щоправда, ключ надрукований з яскраво-зеленого пластику, який можна переробити, і який ми використовуємо для друку нових зубних щіток і кавових кружок, коли це необхідно. Але це трохи складніший виріб. Він величезний — мабуть, п’ять дюймів завдовжки — і дивної форми. Довгий тонкий ствол із двома спрямованими вниз виступами біля кінця.

Я ніколи раніше не бачила такого ключа. Навіть концепція фізичного ключа застаріла, хоча я бачила кілька. Переважно в онлайн-музеї.

«Це базується на чомусь, що називається скелетним ключем», — каже Нісус. «Стара довгаа хатня традиція. Кожен люкс має власний індивідуальний замок і ключ, які можна було б замінити між круїзами. Відсутність цифрових замків означає, що двері абсолютно неможливо зламати. Ще одна міра безпеки. Такий майстер-ключ мали лише прибиральниці та команда.

Кейн бурчить. «Звучить якось дорого». Він дивиться на мене, шукаючи більше, ніж згоди.

«Непрактична, дурна ідея», — твердо додаю я, уникаючи його погляду й зосереджуючись на тому, щоб ввести ключ у замок.

«Якщо ви подивитеся деякі з попередніх епізодів Данліві, ключі були символами статусу», — каже Нісус. «Щось одягнуте напоказ. Пасажири платинового рівня мали спеціальні прикраси, виготовлені в ювелірі на борту, довгі намиста та пояси з дорогоцінних металів, щоб показати ключі. Кетті й Опал сперечалися про те, що взяти, а потім Опал звинуватила Кетті в копіюванні її ідеї. Так вони закінчили другий епізод».

«Входжу в номер 124», — кажу я, обережно повертаючи ключ. Я не хочу, щоб він зламався в замку. Це тільки затримає нас. Інший кінець ключа зустрічає опір. Я вагаюся, а потім повертаю трохи сильніше. Тоді щось усередині механізму зміщується, і клацання замка, що відкривається, голосніше, ніж я очікувала, його чітко чути навіть крізь мій шолом і звук мого дихання.

«Веллер, як справи зі світлом?» — запитує Кейн.

“Я перевірив. Ліхтарі для автономного розділу Платинового рівня є частиною системи рятувальних шлюпок», — каже Веллер. «Їм доведеться почекати. Спочатку повітря та двигуни, потім рятувальний човен. Це те, що сказала ТЛ». Йому вдається прозвучати одночасно роздратованим питанням і задоволеним тим, що він може сказати Кейну “ні”.

«Все правильно», — каже Кейн.

Це означає, що ми робимо усе в темряві, підсвічування лише з шолома.

Тримаючись однією рукою за дверну коробку, я натискаю на ручку й штовхаю всередину. Двері безшумно відчиняються. Темрява поза межами променів наших ліхтарів непроникна. Вони освітлюють стільці та диван, оздоблений тією самою шкірою кремового кольору, що й в атріумі, глянцевий дерев’яний креденс у дальній лівій частині, поруч із вікнами від підлоги до стелі, які зараз відображають лише дві яскраві точки ліхтарів, і трохи наші власні нечіткі контури. Напівстіна праворуч відокремлює зону відпочинку від, імовірно, спальні. Випадкові елементи плавають у полі зору та зникають, рухаючись кожен своєю орбітою. Подушки. гребінець. Крихітні косметичні баночки, флакони та палетки. Шарф. Взуття, що збивається разом у різні купки.

Пучок глянсового хутра…

Я різко вдихаю. На борту була принаймні одна собака, ми це знаємо. Я бачила повідець.

Світло шолома Кейна відслідковує стіл, коли він просувається в кімнату. Він ловиться за верхівку прикрученого крісла, і через мить у нього виривається здивований сміх. «Це перука, Клер». Він торкається краю хутра, і воно у відповідь зсувається, відкриваючи сітку під ним.

Я лечу за ним, чіпляючись за половину стіни, і мене охоплює полегшення. Пасажири самі вирішили бути тут; собаку просто взяли з собою, нічого дивного в ситуації немає.

«Хороший пес», — буркочу я, сподіваючись, що йому чи їй вдалося уникнути менш жахливої долі, хоча я не зовсім впевнена, що це так.

Кейн повертається до мене обличчям, посмішка блимає мені під лицьовою панеллю його шолома. І на мить жорсткий вузол напруги в моєму животі трохи послаблюється.

Але потім ця усмішка тане, його погляд прикутий до чогось позаду мене, глибше в кімнаті.

«Кейн. Кейн? Що там?” Я повертаую голову, щоб побачити, на що він дивиться, але мій шолом закриває мені огляд., і я повертаюся всім тілом, доки обличчя не встановиться у правильному напрямку.

Це видовище посилає електричний поштовх мені по спині.

«Боже мій», — каже Нісус мені на вухо.

За половиною стіни, у спальні, молода жінка