Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Я відчула як мої щоки налились сором’язливим рум’янцем і відвела свій погляд. Я не була готова до такої відвертості. Не те щоб я не знала, що відчуваю до Даміля і не те щоб я боялась про це сказати комусь. Але Айхан друг Оразова в першу чергу, в другу він чоловік, який живе за традиціями міста Н.

– Я питаю це тому, що ти запитала мене про самопочуття Даміля. – м’яко пояснив Айхан, привертаючи до себе мою увагу. – Якщо б ти не відчувала до нього зовсім нічого, чи ненавиділа його усім серцем, то не думаю, що тобі б було цікаво почути як він себе почуває. Тому, я можу припустити, що він тобі подобається.

– Моя відповідь може вплинути на рішення Даміля?

– Ні. – Айхан поспішно заспокоював мене. – Даміль не дізнається про нашу розмову. – він поклав долоню на груди в області серця. – Але це важливо для мене, як для друга Даміля.

– Якщо так, – замислившись, я усміхнулась і зізналась. Зізналась не Айхану, а самій собі. – Він подобається мені. Даміль привабливий молодик. – киваю головою, ніби стверджуючи кожний вислів. – Він цікавий. Він добрий, якщо не випускає назовні того іншого себе. Він піклується про свою родину. Він вміє тримати слово. – і мій голос здригнувся у якомусь відчаї, – він захистив мене від куль.

– Можна я дам тобі пораду, Лавіка? – я мовчки кивнула і уважно подивилась на Айхана. Він був досить серйозним і зробив крок до мене. – Якщо ти впевнена в тому, що не бажаєш знатися з Дамілем, як з майбутнім чоловіком чи не бажаєш ніколи закохуватись у нього, зніми браслети. – він простягнув до мене руку, в якій тримав маленький магнітний ключ. – Не роби йому боляче. Не дозволяй йому знімати з тебе браслети. – я взяла ключ і стисла його в долоні як великий скарб. – Можливо ти не віриш в те, що Даміль дійсно тебе кохає, але я знаю, що це так. Йому вистачає страждань, у нього залишаться шрами на серці, але він стримає обіцянку і відпустить тебе. Та не дай йому розбити серце на твоїх очах.

Я не зовсім зрозуміла останні слова, але кивнула, погоджуючись на таку умову. І знов не дозволяючи Айхану піти, запитала про те, що так бентежило мене з ночі. Адже Айхан як друг родини Оразових повинен знати все про їх минуле і теперішнє.

– Ти віриш в те, що мій дядько Мурат став причиною смерті батьків Даміля?

– Я повинен вірити в те, що важливе для Даміля. – спокійно відказав Айхан, розуміючи суть мого питання. – Я, як і ти, Лавіка, не можу судити та бути впевненим в правоті жодної зі сторін, але я обираю сторону свого друга.

– Та якщо виявиться, що все що ви знали не правда? Що ти тоді зробиш, як друг?

– Якщо виявиться тоді я не лише підтримаю, але стримаю свого друга. – впевнено говорить Айхан і я йому вірю.

– Чи Омана завжди така лагідна і вразлива? – запитую більш вкрадливо і обережно. В очах Айхана спалахує підозра і він кілька миттєвостей не відповідає, роздумуючи чи варта я почути його відповідь.

– Про що саме ти запитуєш, Лавіка?

– Я щось побачила сьогодні вночі. І це щось дуже вразило мене.

– Про що ти говориш? – не приховуючи здивування, Айхан знов перевірив чи ніхто не підслуховує нас і зробив ще один крок до мене.

– Чи може тітка Омана маніпулювати почуттями інших? – сміливо запитую у нього. – Я не хочу нікого образити, але те що я почула вночі схоже на маніпуляцію, якщо ти розумієш про що я говорю.

– Не зовсім.

– Я не думаю, що ти розповіси все Дамілю, тому що вірю в те, що ти дійсно хороший друг. Тітка Омана не хоче, щоб Даміль розмовляв з моїм дядьком Муратом і чув його правду. Вона була геть іншою людиною, коли примушувала тітку Шахзоду переконати Даміля відмовитись від зустрічі. Вона здавалась мені, – я задумалась, підбираючи слова,

– Іншою. – втрутився Айхан. Я кивнула. – Дякую, що попередила мене, Лавіка. Та дозволь мені самому підтримувати Даміля в його рішенні. Я обіцяю, що він зустрінеться з твоїм дядьком.

– Добре.

Айхан кивнув мені і залишив кімнату.

Я не знаходила собі місця, відраховуючи хвилини до зустрічі зі своїми рідними. І коли мене покликали спуститись вниз до кімнати, в якій проходила зустріч, то зірвалась з місця як шалена. Пройшовши біля гостинної, я побачила знайомі і не зовсім обличчя: там були родичі Оразових і чоловіки у чорних костюмах, які чимось нагадували військових, або мені так здалось.

Увійшовши до просторої кімнати, що нагадувала бібліотеку чи робочий кабінет, я зустрілась поглядом з Дамілем. Він був блідий та похмурий, і коли наші погляди зустрілись, швидко відвів очі, а я не змогла. Він сидів поряд з Айханом та двома поважними чоловіками, яких я ніколи не бачила.

Тітка Шахзода та Ілай сиділи позаду усіх разом з кількома чоловіками родини Оразових, імен яких я не могла б пригадати, якби і захотіла цього. Зупинившись біля стіни навпроти диванів, на яких сидів Даміль, я застигла на місці і напружено очікувала, коли у кімнаті з’являться ті, на кого усі так чекають.

За кілька хвилин у дверях застигла постать старого чоловіка, який суровим поглядом оглянув усіх присутніх і відкашлявшись, запросив увійти прибулих гостей. Першим увійшов дядько Мурат, змусивши моє серце забитися з такою оглушливою силою, що здавалось я втрачу контроль над моєю свідомістю. Другим увійшов мій батько. А слідом за ним і Айрат. Усі мої рідні чоловіки були похмурими і мовчазними, і жоден з них не дозволяв собі подивитись в мою сторону.

Я ледь стримувалась від того бажання викрикнути: «Тату! Я тут!», яке клубилось у моїх грудях і підштовхувало мене, підбігти до нього. Та з останніх сил стримуючи себе від необдуманих дій, стисла руками плечі і відчула, як по щоках покотились сльози. Відчай був занадто сильним, щоб спокійно спостерігати за тим, як мої рідні розсідались на дивані навпроти Оразових, тому я не змогла відвести очей від батька.

Він на якусь мить перевів на мене погляд своїх очей і ледь помітним рухом вказівного пальця правої руки, дав мені знак, не турбуватись ні про що. Це був наш умовний знак, коли треба було витримати наганяй від мами, щоб я промовчала, а тато зміг би заступитись за мене і виправдати мене в її очах. Він легенько стукнув пальцем по скроні і опустив руку на коліна, і я полегшено зітхнувши, розслабила плечі і притиснулась головою до холодної стіни.