Читати книгу - "Замкнута система управління, Антон Данко"

  Ми, українці, обов’язково переможемо у війні з Росією. Переможемо тому, що ми дома. Україна – то наша земля, наш дім, наші рідні люди. Ми не маємо права не перемогти. В противному разі ми втратимо все: - наші життя, наше майбутнє, нашу державу, нашу країну, нашу землю, нашу Батьківщину.

     Нам є що втрачати. Нам є заради чого вмирати. А навіщо віддають свої життя російські солдати? Можна іще якось зрозуміти найманців, зеків, бомжів – їм втрачати нічого…  За що віддають свої життя російськи провінційні  хлопчики? Куди дивляться їх матері?

     Як би там не говорили, а їхні житті не потрібні їх державі і, навіть, їм матерям, які, отримавши похоронні, купляють машини і різний непотріб. Це така ціна життів їх дітей?

     Скільки б не збирали війська, скільки б не витягувала Росія із своїх складів танків – все-рівно, перемога буда за Україною.

      На війні все ясно – є ворог і його потрібно знищити фізично.  В мирний час – все по-іншому. Внутрішній ворог зовсім інший – його не видно і не чутно, він серед нас живе і дихає повітрям разом із нами, ходить по вулицях і , навіть може буди з нами в дружніх відносинах. Але він – ворог, він корупціонер. Але в порівнянні з чиновником-корупціонером проста людина  має свою мрію і хоче  жити в іншій, кращій Україні. Але є і зрадники, в яких батько чи мати етнічні  українці, друзі, знайомі, земля, поля, ліси і навіть небо  – все навкруги колись було його, як і кожного українця. І все оце бажати зрадити…  Важко в це повірити, але такі випадки не одинокі.

  Вони вважають себе за духом росіянами. Свідомо вибравши іншу сторону, іншу державу, іншу країну, бажаючи віддати країну, в який прожила своє життя, на поталу ворогу - вони стають зрадниками.

Що ж то за люди такі? Як з ними нам разом жити ?

Ліберальне відношення до інших поглядів таких людей з боку українців і України не діє на їх свідомість. Їм потрібно  обличчям в гівно – отоді вони зрозуміють, що втратили і як потрібно поважати Україну.

Війна між Росією і Україною 2022 року в великий мірі стала реальністю завдяки отаким скрепам російсько-налаштованих людей, які повірили російській пропаганді.  Для них українська мова і зараз, в період війни, є чужою. Вони не цураються і навіть не намагаються вивчити державну мову країни, в який вона продовжували жити. І навіть їх особисте розбите російськими окупантами житло, навіть їх вимушена евакуація в центральну або західну Україну, не змінили по-великому рахунку їх свідомості.

Таких людей можна легко виділити серед натовпу українців - як за виглядом, так і за поведінкою. Але найбільше кидається в очі – то їх  російська мова.

Нація починається з мови. Це наратив засвоїла російська пропаганда і російська ідеологія руського миру. За їх твердженнями  - Росія є там, де звучить російська мова. І от тепер, коли іде війна, коли гинуть громадяни України різної національності, коли розстріляні росіянами громадяни тисячами гинуть українці, коли падають бомби і ракети – навіть тоді мало хто відмовляється від ворожої російської мови.  Це говорить про неймовірну зомбованість таких людей. 

Соромно не тільки говорити російською мовою, але навіть дивитися російські фільми, чи слухати російські пісні.  Все російське визиває ненависть до людей, які підтримують загарбницьку війну, яку вони називають операцією. Справедливо було б сказати, що багато хто з переселенців із південно-східної частини України, «оцінили» «визволення» їх від нацистів і хоча б пробують розмовляти українською мовою. Ніхто нікого не від кого не вимагає розмовляти тільки українською мовою – можна іншими, але… зараз, в цей час, російська «ріже по обличчю, по голові, по свідомості бомбами і смертями».

Навіть намагання розмовляти  державною  українською мовою - то уже добре. То уже зміна в людині, яку зомбували роками, свідомість якої іще прикрита російським миром, російською ідеологією і російським телебаченням.

Але ж, Київ – то не росія. Тут інші люди, інший світ місцями не яскравий, але… тут ми українці. Тут ми живемо вільно в своїй державі. Тут ми говоримо різними мовами з іноземцями, але…між собою ми повинні намагатися говорити все-таки  українською мовою, яка об’єднує всіх українців в одну родину, в одне товариство, яке виступило єдиним фронтом проти російського фашизму і шовінізму, загарбників і агресорів української землі, всього українського. А це нам так потрібно.

  Російська мова – мова ворога. Чомусь приїхавши в іншу країну ми намагаємося хоча б якось розуміти і говорити на мові цієї країни, ходимо на платні курси мов, намагаючись акліматизуватись із оточуючим суспільством.

Чому тоді  російськомовні  переселенці, да і багато тих, хто постійно проживає в Києві і інших містах України, не вважають за потрібне відмовитися від чужої ворожої мови.

Що ж ми за люди, коли своє нам не миле, а чуже, вороже, прилипло і не відстає.   Невже так складно хоча б потихеньку почати використовувати українську слова?

 Чи ми вже зовсім перестали поважати себе, свою державу, свою країну?

  Чому ми культивуємо мову агресора і ворога дома, в школі, на роботі? Що потрібно зробити державі, щоб люди зрозуміли – нація і держава починається з мови. Перемога настане тоді, коли ми, як оті цигани, між собою будемо говорити українською співучою мовою. І не причина в тому, що її важко вивчити – то все відмовка. Причина в іншому – в нашій свідомості. До того часу, поки ми не переключимо в спілкуванні російську мову на українську, ми не переможемо ворога.

Невже це не зрозуміло російськомовним громадянам України? Ми розуміємо, що це для вас незвично, але… пробуйте, намагайтеся бути громадянами України, а не  зомбованими проросійськими маріонетками. Викиньте навіть з голови всі російські слова, намагайтеся стати українцями душею, а не тільки за паспортом. Співайте українські пісні, впізнайте українську культуру і славетну історію, якою можна пишатися. Будьте українцями де б ви не були, намагайтеся з дітьми розмовляти українською мовою – отоді Україна переможе назавжди.