Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Згодом цей час можна збільшити до пів години або години. На початку залишатися наодинці зі своїми думками складно, тому на ранніх етапах можна на самоті дивитися фільми або читати книжки. Згодом варто прийти до «чис­тих» стосунків із собою, де будете тільки ви, ваші думки або їхня відсутність.

Мабуть, у кінці цього блока варто додати кілька слів про екзистенційну самотність.

Її не варто плутати з побутовою самотністю, про яку ми писали вгорі. «Я не можу встановити контакт з іншою людиною, тому мені самотньо» — це про побут. Екзистенційна самотність може формулюватися так: «Ніхто ніколи не зрозуміє, як я почуваюся, тому мені самотньо». І це може бути жахливо. А може й не бути.

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо. У момент смерті ми також будемо самотніми, навіть за умови, що поруч перебуватимуть інші люди. Ніхто ніколи не зможе розділити з нами цей досвід і ніхто також не зможе розповісти нам, як це — померти. Тому ми самотні.

«Так собі завершення для розділу», — подумаєте ви.

Але наявність екзистенційної самотності — це, можливо, найкраще, що є в цьому житті. Вона в основі пісень, літератури, кіно. Ми постійно прагнемо скоротити її відстань між нами. Вона змушує нас писати вірші й добирати влучніші слова для пояснення почуттів, учить співпереживати іншим, бути чуйнішими, уважнішими, врешті — ближчими.

Можливо, вам не вдасться передати подрузі, яку радість ви відчували, коли вперше побачили весняний квіт на дереві. Але можете сказати їй: «Глянь, абрикос цвіте», — і помітити, як вона всміхнеться. Припустімо, подруга не зрозуміла усієї глибини ваших переживань, не побачила ліричності цієї картини, та погляньте: їй також добре, а отже, цілі досягнуто. Хіба не кайф?

Історія Іллі про пошук підтримки

Самотність мені знайома з доволі банального досвіду — розставання. Я понад три роки зустрічався з дівчиною, і врешті вона мене покинула. Спочатку я стикнувся з реактивною депресією та переживанням горя, адже втратив цінність — стосунки.

Я помітив, як багато вкладав у ці взаємини, скільки моїх потреб вони закривали. Це ніби зібрати всі яйця в один кошик. На мене одразу нахлинуло дуже багато самотності, адже я зрозумів: те яскраве почуття, яке нас пов’язувало, зникло в одну мить і його нічим неможливо замінити. Зникло те, що будувалося три з половиною роки життя. Неможливо ні з ким швидко наверстати такий період.

Мені важливо було помітити, що неуникна ціна таких історій — біль. Моя самотність поволі переросла в пошук підтримки від оточення, друзів, яким давно не дзвонив, відвертих діалогів з терапевтом. Поволі я розкладав яйця в інші кошики, хоча розумів, що певної частки самотності все одно не уникнути.

Самотність, усамітнення й електрика

Марк. Я добре пам’ятаю, як у дев’яностих по всьому місту вимикали світло, щоб економити. Найбільше це тривожило увечері. Це міг бути навіть жах, коли світло зникало, а я вдома сам. Чим займатися? Коли є світло, можна почитати книжку чи пограти в якусь настільну гру, зрештою, помалювати. А якщо його вимкнули — є лише запалена свічка, яка освітлює частинку кімнати. Коли бабуся була вдома, вона розповідала мені якісь історії зі свого життя. Це була єдина розвага.

Ілля. Електрика не лише позбавляє самотності. Часом вона робить так, щоб людина взагалі із собою не зустрічалася. Навіщо, якщо є інстаграм, гаджет завжди можна зарядити. Або ж увімкнути телевізор чи серіал на ноутбуці подивитися. Ще можна пилососити, прати, розігрівати вечерю в мікрохвильовці — і все завдяки електриці. Здається, коли вона зникає, світ втрачає свої кольори.

Марк. А ти спробуй сховати телефон на вечір, побачиш, якою буде твоя реакція.

Ілля. Нам важко уявити, що якихось навіть сто років тому люди не мали всіх цих можливостей, які зараз є в нас. Імовірно, у людей, що жили від світанку до заходу, було більше приводів зустрічатися із собою та іншими.

Марк. Коли мені ще й не виповнилося десяти, я побував у друга в селищі Делятин (Івано-­Франківська область). Найяскравіший спогад звідти — люди увечері виходили на веранди сім’ями, запалювали свічки й говорили. Ідеш вулицею — нікого як слід не видно, лише чути голоси. Це повертає мене до моменту з бабусею: коли вимикали світло, ми ставали ближчими. Досі пам’ятаю «чирк» сірником, який запалював свічку, і її запах — це для мене відчуття дому.

Ілля. Якщо забрати в людини електрику, залишається лише потреба реального контакту та спілкування. Адже людина навіть по телефону не може поговорити.

Марк. А можна ж ні з ким не спілкуватися. Просто вимкнути світло й побути наодинці. Спілкування, як і їжі, часом переїдаєш. Хочеться ретриту, усамітнення, щоб знову почути себе, тому що інших було забагато.

Ілля. Важливо, щоб самотність змінювалася усамітненням. Це базова потреба. Тільки в усамітненні можна засвоїти досвід. Тільки в усамітненні можна почути свої потреби,