Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що сталося?
І т. д.
На всі мої запитання — і ніжні, і сердиті, а потім знову ніжні та сварливі — вона після болісного мовчання ледь чутно, і то немов схлипуючи, каже, що нічого не сталося, і я знаю, що таке затяте мовчання не дасть полегші, а тільки приведе до безсонної ночі; зрештою я беру свою подушку і, щоб дати Лілі, як вона хоче, спокій, мовчки йду спати у вітальню на підлогу, але невдовзі по тому чую її гучні схлипування й за півгодини повертаюся до неї. Але тепер вона вже взагалі не здатна говорити, мої заклики до розуму вже дратують мене самого, я зриваюся на крик, сам уже поводжусь, як дурень, аж поки засіріє ранок, а наступного дня благаю простити мене, так і не дізнавшись про причину її поганого настрою, і Ліля прощає мене...
Ні, від цього всього доля вберегла Ґантенбайна.
Я просто не бачу її поганого настрою, який кожного, хто бачить, робить безпорадним, а тільки базікаю наосліп або мовчу наосліп, не згадуючи про її раптовий поганий настрій, і тоді Ліля, присилувана моєю сліпотою, відверто розповідає, що цього разу засмутило її, і тоді вже про те лихо можна розмовляти.
Життєва ситуація, коли Ґантенбайн знімає свої окуляри для сліпих, не виходячи зі своєї улюбленої ролі: обійми.
Чоловік, жінка.
Вона знала, мабуть, багатьох чоловіків, і таких, і таких, навіть невдах, що гадають, ніби зобов’язані до чогось, чого передусім не слід сподіватися від жінки, ґвалтівників не від сп’яніння, а жадання, честолюбців, які, знудившись, зрікаються честолюбства, гімнасти становлять виняток; коли-небудь» можливо, італійського рибалку, але здебільшого чоловіків духовних, невротиків, неврівноважених і важких; бачачи Лілині очі, вони цілують із заплющеними очима, щоб бути сліпими від захвату, але не сліпі, вони глухі, і їм притаманний страх, вони не мають рук сліпого, віддаються, але не абсолютно, не в спонтанному пориві, їм властива ніжність, але не ніжність сліпого, що звільняється від усього, чого бояться люди, коли знають, що їх можуть бачити; сліпий, єдиний зі своєю мрією, навіть на мить не порівнює з іншими жінками, він вірить своїй шкірі...
Чоловік, жінка.
Тільки наступного дня, коли Ліля ще спить або вдає, ніби спить, аби не порушити його сну, Ґантенбайн мовчки знову бере з тумбочки окуляри, щоб захистити Лілю від будь-яких сумнівів: лише таємниця, яку вони бережуть одне від одного, робить їх парою.
Я уявляю собі:
Ґантенбайн стоїть на кухні, Ліля в розпачі, вона не може бачити, як Ґантенбайн, її чоловік, завжди стоїть на кухні. Ліля зворушлива. Вона просто не може повірити, що в світі вже немає чистих чашок, бодай однієї. «Ходімо звідси!» — каже вона, щоб дати гномам нагоду... Отже, вони виходять... Ліля не може бачити бруду, тільки-но десь помітивши його, вона просто згасає. Якби ти міг бачити, каже Ліля, на що тепер схожа кухня! Інколи Ліля ходить на кухню, щоб помити одну-дві склянки, одну-дві ложки, а тим часом Ґантенбайн, знаючи краще, ніж більшість чоловіків, вважає, що, як поставити на потік, виходить краще. Цілу годину на кухні, курячи люльку, а то й ні, він миє всі ложки, чашки і склянки, щоб на якийсь час бути вільним. Він знає: завжди буде мить, коли знадобиться ложка або склянка, здебільшого склянка, і то, якщо можна, не липка, тож коли Ліля йде на кухню, то й Ґантенбайн не вільний, він знає, як вона все непрактично робить. Ба більше, він знає, що жінці ніколи не можна давати практичних порад, це лише образить її і нічого не змінить. Що діяти? Чоловік, який помічає, що його коханій жінці бракує певної вправності, завжди видається черствим, бо тут є тільки єдиний вихід: добачати в отій невправності притаманний їй особливий чар, хоча там нічого не вдієш, якщо Лілі болить душа, коли вона бачить, як Ґантенбайн, обв’язавшись фартухом, стоїть на кухні й щодня виносить сміттєве відро, порожні пляшки, розрізані газети й інші друковані видання, пакувальний шпагат і огидні помаранчеві скоринки, повні губних помад та недопалків.
Здається, я знаю розв’язок!
Оскільки Ліля справді не хоче, щоб Ґантенбайн, її сліпий, мив посуд тільки тому, що він не миється сам собою, ба навіть не заноситься сам собою на кухню, а Ліля, коли на кухні все білесеньке і аж блищить, неначе в крамниці кухонного начиння, щоразу засмучується, немов унаслідок потаємного докору, Ґантенбайн тепер уже ніколи не прибирає всю кухню. Адже слід признатися, що начищена до блиску кухня — це насправді здебільшого дрібна чоловіча зловтіха, огидна радість із чоловічих жалощів до себе. Тож нехай такого не стається ніколи! Ґантенбайн тепер, коли Ліля вдома, вже не миє ані Тарілок, ані ложок, він миє їх потай, і то так, щоб це не впадало у вічі. Кухня має такий вигляд, наче там ніхто не прибирає, але все-таки, ось дивіться, там завжди можна знайти пару склянок, пару чистих ножів, завжди якраз досить, а попільничка ніколи не буває такою білою, щоб блищати, як докір, тільки попіл не наростає горою, огидні фінікові кісточки звідти зникають, не стає й липких обідочків від склянок із вином на мармуровій стільниці; газети й журнали за минулий тиждень зникають, наче зрештою самі побачили свою пожовклу застарілість, — проте Ґантенбайн, коли Ліля приходить додому, сидить у кріслі-качалці, курить сигару, й Ліля відчуває полегкість, що він уже не вважає, ніби повинен дбати про кухню.
— Бачиш, — каже вона, — і так добре.
Будні можна терпіти лише завдяки диву.
Я люблю вересневі ранки, росяно-сіро-сині, сонце немов заслане димом, сільські хати мов намальовані на цигарковому папері, блищить озеро, протилежний берег ховається в тумані, осінь, я стою з Пачем на поводі між скляними оранжереями поміж клумб приміського садкового господарства — без окулярів, щоб бачити як слід барви квітів, — а жовту нарукавну пов’язку сховав у кишеню штанів, щоб приязний садівник не думав, ніби може продати мені зів’ялі квіти. Його ніж блищить, наче озеро. Живокіст, атож, або що там іще, я киваю головою, і кожна стеблинка, яку я вітаю кивком голови, потрапляє під ніж і падає з легеньким хрускотом, це квіти для Лілі, хрусь, хрусь, хрусь, цілий оберемок синього живокосту, хрусь, аж поки я кажу: «Досить!» Я хочу додати трохи жовтих квітів, ні, трохи блідіших, небагато, а ще кілька червоних зонтиків, айстри, так, а ще далії, червоні, як бургундське, багато...
Сьогодні Ліля повертається з гастролей.
Якби вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.