Читати книгу - "Зона досяжності"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Працівниця комунальної сфери й голос втратила від такого нахабства. Лише за декілька секунд і того, що спромоглася проквоктати у спину:
— Швидко мені! Не засиджуйся мені! А то я сама міліцію викличу.
Двадцять хвилин… Скориставшись безкоштовним шматком мила, Лариса ретельно вимила руки й обличчя. Руки висушила електрорушником, обличчя протерла справжнім. Закрутила краї шапчини й зробила з неї щось, схоже на недолугий берет. Підсмикнула одяг, де можна було, підв’язала те, що тільки було можливо. Оглянула себе в дзеркалі: мала вигляд чоловікоподібного волонтера вітчизняних збройних сил жіночої статі. А, може, навіть і прапорщика. Для сільської місцевості зійде. Потім розберемося.
П’ятнадцять хвилин…
— Де тим там? — проквоктало над вухом і в дзеркалі поряд із нею відобразилась знайома вже волонтериха комунального фронту. Судячи із широкої пики, у званні не менш капітана. — О, закінчила вже! Молодець.
І раптом завмерла, пильно вдивляючись у відмите обличчя Лариси. А та теж розгублено скам’яніла, зрозумівши раптом свою помилку. Непоправиму, можливо, помилку.
А в комунальної капітанки очі стали, як оті два блюдця:
— Ой!.. Та це ж… Це ж ви… Лариса Яременко?!
Йо-пе-ре-се-те!!!!
— Та яка Лариса? Яка я Лариса?! — рвучко обернулася, підхоплюючи рюкзак. — Параскою мене звати, — ляпнула, посунувши до виходу.
— Та як же… та як же… — задріботіла за нею жіночка. — Я кожну вашу передачу дивлюся! Бо ж там не лише новини, бо ж там ви опісля погоди рецепти усілякі цікаві розказуєте.
— Помиляєтеся ви, помиляєтесь.
Лариса вже майже бігла по приступках напівпідвального приміщення, а позаду неї комунальна фанатка Гременецьких мобільних новин вже хапала слухавку старенького службового телефону й бризкала комусь слиною:
— Знаєш, кого я тільки-но бачила, знаєш!?..
До автобуса на Дніпропетровськ залишалося десять хвилин.
Лариса розмашистим і дійсно вже чоловічим кроком перетнула вокзальну площу, ковзнула між двох автобусів і заклопотано увійшла до касової зали. Людей було не особливо багато, середньої кількості людей тут було і в Лариси Леонідівни вже почало було відлягати від серця, коли трапилось ЦЕ.
Народ у черзі, до якої наближалась втікачка, зненацька сіпнувся якось синхронно аж до мотрошу, вхопився за свої кишені та сумочки, а акваріумний від зеленкуватого освітлення простір вибухнув сигналами телефонних викликів. Аж вуха заломило. Це було й простісіньке цвірінчання, і фрази з улюблених фільмів, і популярні мелодії. Навіть гімн вимерлого Радянського Союзу полинув з якогось дальнього закутка. Це був електронний зойк Гременця. Або його попереджувальний окрик.
Спочатку люди просто перелякано дивилися одне на одного, потім судомно вихоплювали свої апарати, тиснули на клавіші й… Й зненацька стривожено роззиралися навкруги, наче шукаючи виходу з жахливого підземелля, що швидко заповнювалося страхітливими монстрами. Бо обличчя колишніх байдужих сусідів і по чергам, і лавкам очікування вже болісно викривлялися, морщилися, бгалися від якоїсь внутрішньої огиди і всі вони одночасно й боляче ворочали затерплими шиями та побілілими очима, намагаючись уникнути недобрих косих поглядів.
Той, хто стояв, трохи присів, наче готуючись кудись бігти, той, хто сидів, скочив на рівні, наче роздивляючись щось в далині, а потім залюднений акваріум касової зали на якусь мить завмер, немовбито перекособочуючись перед падінням у бездонну прірву. За височенними, у всю стіну, вікнами зі стручків автобусів посипалися горошини пасажирів, таксисти вистрибували зі своїх легковиків, а один, не зупиняючись, в’їхав просто в ліхтар. Десь щось гупнуло, десь щось дзвякнуло, щось грюкнуло, і дівиці легкої поведінки кинулись врозтіч, перечіпляючись на високих підборах і намагаючись зникнути з цього — ще декілька секунд тому німого — простору, що раптом звернувся до них мовою божевілля.
Вгорі стробоскопом замерехтіти лампи денного світла. І хтось закричав. Тоненько-тоненько.
І враз оскаженілий натовп зненацька вибухнув тваринним ревищем, розкидаючи увсебіч галасливу протоплазму людських тіл. Вона збивалася тромбами біля виходів з приміщення автовокзалу, збурювалась криками і грузько чавила саму себе.
Лариса теж відчула, що зараз зірветься слідом за усіма з вибалушеними очима та розірваним від крику ротом, а тому відкинула в бік свій рюкзак та й, ухопившись обома руками за голову, загорлала чимдуж:
— Припини-и-и-и!!!
І враз стало тихо-тихо. І лампи на стелі вже, здавалось, не мерехтіли. І натовп знову на мить завмер, наче загруз в неприродно-болотяному бурштині освітлення. А потім людські очі поволі розпочали приймати осмислений вигляд.
А Лариса вже вхоплювала за плече якогось юнака в джинсовій куртці, що якраз намагався оминути її, і рвучко розвертала його до себе. Погляд у того ще був порожній. Вона рвучко вирвала з його руки мобілку і видихнула просто в неї:
— Припини…
— Що таке?.. — ойкало навколо. — Що це було?!.. Що це було таке?!?
— Що це було таке? — луною повторила Лариса в слухавку, не очікуючи чогось почути у ній.
Але ртутний, колись — механічний, а тепер просто по-чоловічому важкий, голос їй відповів:
— Демонстрація. Ларисо Леонідівно, я просто вам продемонстрував те, що мене не варто обманювати.
— Що це було таке? — повторила втікачка. Колишня втікачка.
— Маємо причину: останню межу зони досяжності. Досяжності уваги людських одиниць, яку вам ледь не вдалося подолати. Маємо наслідок… Ну, з наслідком трохи складніше. Тут потрібні певні фахові знання.
Потрощений було пізній вечір потроху збирався докупи. Люди недовірливо зиркали одне на одного та уважними, але розгубленими поглядами вдивлялись в свої мобілки. Хоча треба було б навпаки. Юнак, в котрого Лариса вихопила телефон, теж починав приходити до тями.
— Отже, наслідки… Вони теж пов’язані з набуттям певних знань. Я, Ларисо Леонідівно, вчився попереджувати… Повірте, саме так було з Грєбньовим. Навчився карати: Шестун та Русалко, яку врятували лише ваші неконтрольовані дії… І саме через останнє зараз наполегливо вчуся контролювати. Я непоганий учень, Ларисо Леонідівно?
Юнак тер лоба, нерозуміючим поглядом дивлячись на жінку в якомусь напіввійськовому одязі.
— Роззирніться навколо, Ларисо Леонідівно, ви майже усі в мене під контролем. Бо без мобільного зв’язку зараз не обходиться жодна нормальна людина. А ненормальні мене не цікавлять.
Лариса мимохіть прислухалась до поради голосу, натикаючись, врешті решт, на погляд юнака.
— Агов, агов, — слабко запротестував той, — віддайте телефон.
— Авжеж, авжеж, — спробувала Лариса посміхнутися невідомо до кого.
— Погодьтесь, Ларисо Леонідівно, що ви непомітно перетворюєтесь на одну мобільну істоту, — продовжував між тим голос. — Навіть кохаєтесь часто-густо лише в телефонному або віртуальному режимі. Про звичайне живе спілкування я вже й не кажу. Щоправда, є окремі екземпляри, яким потрібно щось інше. Цікаві екземпляри. Ви, наприклад.
— Але навіщо усе це?.. — обвела Лариса лівицею широке півколо, відсторонюючи хлопчину, що вже не на жарт почав дратуватися.
— Я ж кажу, контроль. Адже навчаючись, Ларисо Леонідівно, я ще й винаходжу та експериментую. От раніше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зона досяжності», після закриття браузера.