Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Ратмир. Ратмир. Ратмир.

Я смакувала цим ім’ям. Може, гадка про смертельного ворога приголомшила мене? Хах. Я чекала її з нетерпінням! Сама її вигадала, сама притягла – за вуха, не інакше. Коли видається, що всі довкола – вороги, хочеться хоч одного назвати на ім’я.

Оце так! Стефа Кривава мала б привід для образи. Та всі її аргументи були б розбиті одним: із Ратмиром я зіткнулась раніше. Він носив меч, не давав мені стати рачки – і взагалі. Що б він не робив – я сприйняла б це за загрозу й була б щаслива. Тому що я насправді потребувала загрози. Потребувала перевіряти, чи легко виходять кинджали. Потребувала робити хоч щось, як вдома. У Полярній пустці.

Потенційний ворог пройшов, а я залишилась стояти. Ще недавно зіщулена, внутрішньо стиснута, я випросталась і розправила плечі. Це ж не біда, що для рівної ходьби мені потрібен ворог, за яким можна йти.

«Ні, зовсім не біда», – вирішила я.

Лекційна зала була чимось грандіозним. Я успішно протупцяла туди за Ратмиром, але на самому порозі застигла й дивилась розширеними очима. По центру – викладацький майданчик, від нього розходились ряди сидінь: вони сходинками здіймалися вгору. Стеля була куполоподібна, крізь казкові вітражі пробивалося світло. На тих вітражах оживали картини: мечник-богатир долає дракона, красуня-цілителька спинилась перед грізним грифоном, книжник вихоплює Книгу, і…

– Чого стала? Дай пройти! – гиркнули на мене.

Я відступила з проходу. Не можна так захоплюватись інтер’єрами: коли тяга до краси находила на мене, я геть забувала, скільки лютих ворогів шастає довкола.

Я пройшла далі, та знову завмерла. Ряди сидінь ділились на чотири секції, розмежовані проходами. Навпроти кожної висилась емблема: Книга, меч, рука, що зцілює, і зрештою – все це разом. Я здогадалась, що емблеми означають клас, який займає секцію. Відповідно остання з них – для тих, що не хочуть бути зі своїми.

Секція книжників була майже повна. Натомість спільна залишалася напівпорожньою, зайняті були лише перші ряди. Не те щоб я дуже боялась однолітків. Ні, справді: я не боялась їх. Мені було дико сидіти так близько від когось, це не вкладалось мені в голові.

«Або всі вони дурні й безпечні, або всі – одна банда», – подумала я.

Отож я направилась до останніх рядів… Коли знову перехопила його погляд.

Мій перший смертельний ворог, який ще не знав, що він мені – ворог, сидів просто біля проходу, на крайньому місці сусідньої секції. Щоб дістатись до порожніх рядів, я мусила повз нього пройти. Тоді я зрозуміла, що не буду повз нього проходити.

Я обернулась і глянула на ряди, які проминула. Надто багато потенційних нападників займало їх. Вони сиділи рідко, проте недостатньо. Куди б я не сіла, поруч зі мною був би ще хтось. Задовільним я визнала лише одне місце: скраю було два вільних сидіння. Отже, між мною та «кимось» буде хоча б якийсь простір.

Я видихнула і вмостилася на крайньому сидінні. Хлопець, що сидів за місце від мене, затримав на мені погляд тільки на мить. Він байдуже відвернувся та спер голову на руку. Такий сусід мене задовольняв. Хіба що… він прикидався, щоб приспати увагу.

– Прошу тиші! – роздався гучний голос. – Пара почалась.

Лука Сизий сперся на стіл та обводив поглядом залу. Зараз, перед стількома студентами, він виглядав куди владнішим, ніж вчора, у кабінеті, коли так легко прийняв мене. У його постаті було щось врочисте. Статура плечиста й водночас інтелігентна, погляд серйозний, припорошений важкістю, тільки між вуст залягла іронічна посмішка.

Студенти затихнули й дивились на нього.

– Ще раз радий вас вітати, – мовив Лука Сизий, пробігаючи поглядом секції. – Це перший ваш навчальний день і перша пара теорії магії. Щоб ви знали, теорія магії – один з ваших основних предметів. Тому слухайте уважно, досліджуйте додатково, пари не пропускайте і на них не спіть.

Він змовкнув, стежачи за реакцією зали. Вся увага студентів належала йому. Лука Сизий продовжив:

– Пари проходитимуть таким чином, що я говорю – всі мовчать. Я питаю – всі відповідають. Предмет цікавий і важливий, тому сподіваюсь, що конфліктувати ми не будемо. Отже, почнімо.

Я нашорошила вуха.

– Що є магія? – мовив Лука Сизий. – Дехто зве її матерією, дехто – частинкою нашої душі. Магія в Артарі існувала з давніх часів: ще коли не було неба й землі, ні сонця, ні будь-якої іншої зорі. Та ми не можемо дослідити той час. Ми знаємо лише те, що відбувалось із початку існування людської раси.

Я була вдячна сусіду, що він не ворушиться і дає мені змогу насолоджуватись лекцією: підручники з теорії магії У Полярній пустці не з’являлись.

– У кожному з нас живе магія. У нашому світі поняття «людина» і «маг» стали синонімами. Дехто з вас думає, що магія з’являється в людині лише на вісімнадцятому році життя та ще й на День блакитної зорі, – вів викладач. – Ні, це не так. Магія живе в нас із самого народження, але проявляється не одразу. Це й добре: уявіть, наприклад, що піврічне немовля, яке ще не вміє ходити, починає вимахувати Книгою та пускати вогняні кулі.

Зі студентів вихопились смішки. Лука Сизий посміхнувся.

– Найчастіше магія проявляється у віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років. Це можуть підтвердити маги зі спадковими артефактами. Одначе, у багатьох виникає питання: чому ж День блакитної зорі назначили так незручно? Що артефакти ви отримуєте за тиждень-два до навчання і мусите так поспішно поступати до академій?