Читати книгу - "Зламані янголи"

Генд вишкірився.

— Не мій уряд. Ми просто годуємо цих клоунів, доки Кемп не заспокоїться.

— Нащо з цим морочитися? Хіба ви не можете взятися безпосередньо за Кемпа?

Я не дивився на нього, але здогадувався, що на цих моїх словах він позирнув убік. Він не одразу сформулював таку відповідь, яка б його задовольняла.

— Кемп — фанатик, — нарешті сказав він. — І оточив він себе собі подібними. А фанатики, як правило, не зважають на здоровий глузд, поки їх не прибивають до нього цвяхами. Перш ніж посадовити кемпістів за стіл перемовин, їх треба буде перемогти, криваво й рішучо.

Я всміхнувся.

— І ви спробували це зробити.

— Я цього не казав.

— Ні, не казали, — я знайшов у піску фіалковий камінець і кинув його у спокійні брижі перед нами. Настав час міняти тему. — А ще ви не казали, де знайдете спецпризначенців для нашого супроводу.

— А ви не здогадуєтеся?

— На ринках душ?

— Вас це бентежить?

Я заперечно хитнув головою, та всередині мене, попри байдужість, щось задиміло, наче купка впертих жаринок.

— До речі, — Генд розвернувся й поглянув на обвал. — У мене є альтернативне пояснення обвалу тієї кручі.

— Отже, в мікрометеорит ви не повірили?

— Я схиляюся до віри у швидкісне гальмо пані Вардані. Це логічно. Та й у її теорії вимикача теж є дещо логічне.

— Що саме?

— Якщо щось вказує на те, що така просунута раса, як марсіяни, створила вимикач, то він мав би працювати як слід. Він би не протікав.

— Ні.

— Отже, перед нами все одно стоїть запитання: чому п’ятдесят тисяч років тому обвалилася ця круча? Чи, може, чому її обвалили?

Я спробував намацати ще один камінець.

— Еге ж, я про це думав.

— Відчинені двері до будь-яких координат на міжпланетних, а може, й на міжзоряних відстанях. Це небезпечно, як теоретично, так і фактично. Невідомо, що може проскочити в такі двері. Привиди, прибульці, монстри з півметровими іклами, — він скоса поглянув на мене. — Може, навіть квеллісти.

Я знайшов десь позаду себе ще один, більший камінь.

— А оце вже справді було б кепсько, — погодився я, жбурнувши свою знахідку далеко в море. — Кінець цивілізації у відомому нам вигляді.

— Саме так. Марсіяни, без сумніву, теж про це думали й будували, зважаючи на це. Крім механічного гальма та вимикача, в них теоретично мала б бути система аварійної протидії монстрам з півметровими іклами.

Генд теж витягнув звідкись крем’яшок і запустив його над водою. Вийшов добрий кидок з положення сидячи, але він усе одно трохи не дотягнув до брижів, які я здійняв своїм останнім крем’яшком. Індивідуалізовану Клином нейрохімію важко перевершити. Генд засмучено клацнув язиком.

— Непогана аварійна система, — сказав я. — Поховати браму під півмільйоном тонн кручі.

— Так, — він і досі супився на місце, куди впав його крем’яшок, і дивився, як його брижі зливаються з моїми. — Це змушує замислитися, від чого вони намагалися відгородитися, чи не так?

Розділ одинадцятий

Він тобі подобається, еге ж?

Це звинувачення мені сміливо висловили у слабкому мерехтінні барної стійки з притлумленого ілюмінію. З динаміків, які висіли аж надто низько над нашими головами, дзвеніла неприємно солодка музика. Персональний шифратор розподіленого резонансу, який ми постійно мусили носити з собою на наполягання «Мандрейк», лежав біля мого ліктя, наче великий нерухомий жук, і світився ясно-зеленим робочим вогником, але, вочевидь, не бажав відсіювати зовнішній шум. Шкода.

— Хто подобається? — запитав я, повернувшись до Вардані.

— Не тупи, Ковачу. Отой слизький згусток зужитого охолоджувача в костюмі. Ти, блін, з ним сходишся.

Я відчув, як у мене піднявся кутик рота. Якщо археологічні лекції Тані Вардані вплинули на особливості мовлення Шнайдера під час їхніх колишніх стосунків, то пілот, вочевидь, гідно за це відплатив.

— Він наш спонсор, Вардані. Чого ти від мене хочеш? Щоб я плював на нього що десять хвилин, нагадуючи нам усім про нашу моральну вищість? — я багатозначно потягнув за емблему на плечі однострою Клину, в який саме був вдягнений. — Я — найманий убивця. Шнайдер — дезертир, а ти, незалежно від твоїх гріхів чи їхньої відсутності, береш разом з нами участь в обміні найвидатнішої археологічної знахідки тисячоліття на квиток на іншу планету та пожиттєвий пропуск на всі атракціони Латімер-Сіті для панівної еліти.

Вона здригнулася.

— Він спробував нас убити.

— Ну, я, зважаючи на результат, схильний це йому простити. Це Деновій бригаді головорізів слід образитися.

Шнайдер засміявся, а коли Вардані кинула на нього крижаний погляд, заткнувся.

— Так, це правда. Він відправив цих людей на смерть, а тепер укладає угоду з тим, хто їх убив. Він — кавалок лайна.

— Якщо відправлення вісьмох людей на смерть — це найстрашніший гріх у житті Генда, — сказав я грубіше, ніж хотів, — то він набагато чистіший за мене. Та й за будь-яку іншу людину зі званням, яку я останнім часом зустрічав.

— От бачиш. Ти його захищаєш. Користуєшся власною ненавистю до самого себе, аби тільки відмазати його й не робити моральне судження самому.

Я суворо поглянув на неї, а тоді вихилив чарку і з утрируваною обережністю відставив її вбік.

— Вардані, я не забуваю, — рівним голосом промовив я, — що ти дуже багато пережила останнім часом. Тому я трохи тобі потураю. Але ти — не експерт із мого внутрішнього світу, тож я волів би, щоб ти тримала свої грані замашки психохірурга-аматора при собі. Гаразд?

Вуста Вардані стиснулися в тонку риску.

— Але все одно…

— Народ, — Шнайдер перехилився через Вардані з пляшкою рому й наповнив мою чарку. — Народ, ми ж зараз маємо святкувати. Якщо хочете побитися, їдьте на північ, де це популярно. Тут і зараз я радію тому, що мені більш ніколи не доведеться встрявати в бійку, а ви псуєте мені початок нового життя. Таню, чому б тобі не…

Він спробував долити Вардані ще напою, але вона відпихнула шийку пляшки ребром долоні. Дивилася вона на нього з такою зневагою, що я аж поморщився.

— Це єдине, що тебе хвилює, так, Яне? — стиха промовила вона. — Тишком-нишком звалити з добрим кредитом. Швидкий, короткий, легкий шлях до блаженства край басейну на вершині соціальної драбини. Яне, що з тобою? Ну, тобто ти завжди був людиною пустою, але…

Вона безпорадно змахнула рукою.

— Дякую, Таню, — Шнайдер вихилив свою чарку, а коли я знову побачив його обличчя, вже хижо посміхався. — Ти правильно сказала, мені не слід бути таким егоїстом. Я мусив ще трохи побути з