Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Вчора ледь сили вистачило до квартири її відпустити. Тікав, перестрибуючи через сходинки. Вибіг на вулицю, сів на лавку. Понад усе хочеться до неї повернутись, та розумніше – додому поїхати. Адресу вбив, місце призначення вказав, а палець над кнопкою "Замовити" сам по собі закляк. Я весь вечір не міг від неї подалі триматись, руки самі до неї тягнуться. І в її  очах палаючі вуглі побачив, точно знаю що не помилився. Вона першого кроку не зробить, один раз вже зробила - помилку не повторить. Та навіть якщо сьогоднішній вечір скінчиться отак - між нами все змінилося, обидва те відчули. То увімкни логіку, ідіот! Вона мені потрібна. Я їй потрібен. То чого сиджу на лавці? Побіг сходами знову по декілька перестрибуючи. Навіть секунди не дав собі, щоб подумати чи не роблю помилку, рішуче на дзвоник натиснув. Чи чекала мене, чи ні, та і їй часу на роздуми не дав, поцілунком з ніг збив, у очу заглянув і вже ні на секунду не відпустив. Прокинувся щасливий як малий на Святого Миколая, побачив свій дарунок на подушці поруч, лежав і роздивлявся. В голові щось непевне крутилося, аж поки не спливло «А далі як?». Цікаве питання. Поки Лесик тихенько дихала мені на плече, я обережно пальцями її шкіри торкався і думав, що казатиму, коли ті очі повні сірого туману на мене подивляться. Я точно не можу нашу ніч на гарячу вечірку списати – жоден із нас не втрачав відчуття реальності ні на мить. А як поцілував її, аж зовсім хміль з голови вивітрився. Такі ночі мають тривати довше, бо за відчуттям, за хвилини закінчуються. А я не хочу одну такі ніч – я жадібний, багато хочу. Задовго себе збочинцем вважав, аж поки не розібрався, що почуття до дорослої жінки то нормально, навіть якщо ще з дитинтсва її знаєш. Сподіваюсь, Лесика своїми дурними думками не загодував. Краще навіть не думати про це. Заворушилась спляча красуня поруч, думав прокидається, та ні – зручнише на мені вмостилася і далі спить. А мені вже не до сну. Зачепився оком за знімок з колажу на стіні – фото з вечірки якоїсь (робочої мабуть – геть нікого крім Лесі не знаю), з весілля Мілкіного (Русік тоді всю душу з нас вимотав, а впіймав таки іскру між нами), з випускного… Отут і накривати знову почало. Лежу, щасливий бовдур, і страшні думки собі вигадую. Ми познайомились –  їй було дванадцять, закохалась у мене – коли було п’ятнадцять. Поки я розважався, вона мій образ кохала. Добре, ми не родичі, шість років різниці то дрібниця, та якого мене вона побачити сподівається? Мрійлива дівчинка стала дорослою мрійницею. Лесик мені не колега, не випадкова знайома, це майже родина. І біс із ним, тим дурним моїм споконвічним переконанням, що вона мені сестра. Годі тих забавок, вона небайдужа мені жінка, досить родиною прикриватися. Моживо, навіть занадто небайдужа. А якщо вона зараз на мене як на помилку свою гляне? Я зовсім не готовий без Лесика далі жити. То що ж я наробив? Вона ж не дівчина на одну ніч, а я не впевнений, чи зумію все на нормальні стосунки перетворити, в ций царині досвіду не маю. Не знаю, чи вийде щось у нас із нею як у пари, та тепер і до дружби повернутися точно неможливо. Цей той крок, після якого або далі йдуть разом, або горщики б’ють, секс по дружбі то лише у вигадках буває. Але оце зараз ми перетнули межу, за якою повернутися до старого не вийде. Звісно, я досяг певних навичок з колегами, не дарма знайомі жартують, що в гаремі працюю. Так, розривати стосунки і не сваритись я вмію. Та то працює лише тоді, коли не знаєш жінку пів життя і впевнений, що глибоких почуттів жоден із нас не має. З Лесиком все інакше. Я її підліткова мрія, я її близька людина, я їй майже родина. І на біса я ризикнув тим що є, заради того, з чим можу не впоратись?! На цій лякливій думці вона мене і спіймала. Тихий сірий ранковий туман в її очах вмить на смерч перетворився. Я, мов сторопілий дурник, бодай одне слово підібрати намагався, виглядав, мабуть, як Лускунчик без горіха - клацав щелепою і не знав з чого почати. Поки вирішував, чи не почати з поцілунку, той смерч з очей все тіло її закрутив. Підскочила мов пружина, всі дурощі мої прочитала, та шансу до них бодай краплю розуму додати не дала. Не тікав – вона від мене втікла. Такою лютою я її ще не бачив. Давай, ідіот, вмикай мозок, кажи щось до діла! Нікому в житті такого паскудного ранку не влаштовував. Як з чарівного вечора і запаморочливо шаленої ночі такий безлад утворився? Так і не видобув із себе слів розумних, вирішив – пауза то на краще. Витримав аж день. Наступного ранку написав їй повідомлень кілька десятків. Не надіслав, поки в нотатках лишив. Бо тексту багато - змісту мало. Стер, наново почав. Цілу петицію накатав. І про те що за ранок вибачаюсь, і про те що чудову ніч не хочу забувати, написав. Зізнався що розгубився, але хочу все виправити і додав що скучив, хочу побачити, як вона не проти. Сто разів ту чернетку перечитав, наче все добре. Інше треба під час зустрічі з'ясувати. Переслав їй повідомлення, а навздогін і питання відправив, бо треба питанням цей словоблуд закінчити, інакше прочитає той есей довгий і змовчить, а я бодай якоїсь реакції потребую. Окремо іншим повідомленням написав "То як ти?".  Як назло, перше повідомлення почервоніло і не відправилось, а питання вже доставлене. Поки марно тицяв на повторну відправку першої частини, побачив вже що відповідь пише. Халепа! Чимдуж до нотаток поліз, текст скопіював, щоб бігом надіслати, та вже прилетіла відповідь: "Ти переоцінюєш свою майстерність. Наслідків шоку не відчуваю, розумова діяльність стабільна, землі тримаюсь міцно, хода впевнена". Досить епістолярного жанру, набрав її номер, послухав кілька гудків - скинула. Наступні дзвінки так само. Булькнуло вхідне: "Зайнята, говорити не можу, не відволікай без діла". Добряче поговорили, все виправив... Весь день мене скидала, а наступного – взагалі телефон вимкнула. Я не гордий, у гості приперся – у вікнах темно, за дверима тихо. Просидів весь вечір на дворі у машині , а Лесика так і не впіймав. І де вона, в біса, поділася?! Кушнірам зателефонував, поміж балаканиною про малу запитав – не бачили, не чули. Батьки так само. Ну, якщо чесно, я на те великих надій і не мав, хіба що про всяк випадок перевірив. Мілка на дзвінок не відповіла, пізніше прилетіло повідомлення, що не може говорити. Оце вже цікаво. Навіть лячно трохи. Раптом, щось погане сталося? Відповіла, що все добре, та настрою на балачки нема. Спитав обрежено, чи про Лесика нічого не чула. «А я щось цікаве пропустила? Чого шукаєш?» - питає. «Все нормально, не вигадуй» - відповів і спинився. Не буду ж я з сестрою базікати про ніч з її кращою подругою! Сам з Лесею поговорити хочу. От тільки упіймаю – все з’ясую. Три дні того шансу шукав, та даремно. Телефон вимкнула, додому не прийшла. У кого ж вона ночує? Як не дивно, першим на думку чогось Русік сплив. Ото вже я козел ревнивий! То неможливо з багатьох причин, а головна – він давно до війська пішов, час від часу озивається, десь на південному напрямку зараз. І тут дійшло. Стрибнув за кермо, до Мілкиної квартири під’їхав. Точно! У вікнах світиться! Славко на фронті, Мілка у Польщі, Кушніри у себе за містом – тут вона, без сумнівів. А ось і Лесик – вийшла на балкон, висунулась з вікна, помахала комусь рукою. Не мені – я з іншого боку, не побачила. Роздивляюся кому сигнала подає – хлопець якийсь у формі. Вона з балкону – він до вхідних дверей попрямував. Вийшла, привітала, за собою повела. Хто то в біса такий?! Набираю Мілку – скидає. І шо тепер? Славка питати чи не знає, хто до нього в хату ходить? Маячня якась… Плюнув на все це, поїхав додому. Завтра вже в операційну повертаюсь, треба виспатись нормально. Ранок зустрів як і вечір з ніччю провів – втупившись у стелю. Все той незнайомець з думок не йшов. Зібрав себе так-сяк докупи, поїхав на роботу. Одна зміна перетворилась на дві з перервою на короткий сон – багато хлопців у шпиталь привезли. На третій день вранці додому потрапив, на кілька годин у сон важкий провалився, на вечір знову на роботу викликали. Дні збилися, зламалися, заплутались. Вже й не знаю на котрий із них посипались повідомлення «Абонент знову на зв’язку» - Лесик з «підпілля» вийшла, нарешті. Зателефонував одразу – відповіла.