Читати книгу - "Спокута"

А в думках Сесилії нескінченно кружляла по колу одна-однісінька фраза: «Певно ж, певно ж». Як могла Сесилія цього не бачити? Все має пояснення. Увесь день, увесь тиждень, увесь час до самого дитинства. Усе життя. Усе тепер було їй ясно. Інакше навіщо було їй так довго обирати сукню, боротися за вазу, дивитися на все по-іншому й гадати, чи не поїхати геть? Як могла вона бути такою сліпою, такою тупою? Минула довга хвиля, і те, що вона досі тупилася в папірець, було вже неприродно. Складаючи листа, Сесилія дійшла очевидного висновку: це послання не могли передати незапечатаним. Вона повернулася подивитися сестрі в очі.

Тим часом Леон говорив Брайоні:

— А як тобі таке? Я вмію читати ролі та змінювати голос, а ти — навіть краще. Ми разом її озвучимо.

Сесилія обійшла його й стала перед Брайоні.

— Брайоні! Брайоні, ти це читала?

Але Брайоні, вся охоплена бажанням відповісти на несподівану братову пропозицію, здригнулася в його обіймах, відвернулась од сестри й наполовину сховала обличчя в Леоновому жилеті.

Через усю кімнату почувся голос Емілі:

— Вгамуйся.

Сесилія не відступала від наміру й знов обійшла брата, уже з іншого боку.

— Де конверт?

Брайоні знов одвернулася й дико зареготала з чогось, що їй казав Леон.

Потім Сесилія краєм ока помітила, що тут з'явилась інша постать, і ця постать ішла до неї, а коли дівчина повернулася, то побачила Пола Маршалла. В одній руці він тримав срібну тацю, де стояли п'ять коктейлів — склянки були наполовину наповнені в'язкою речовиною бурого кольору. Він підняв одну склянку і вручив Сесилії:

— Наполягаю, щоб ви це скуштували.

Десять

Заплутаність почуттів підтвердила думку Брайоні, що її ввели в світ дорослих емоцій і з'ясування стосунків — і цією темою має неодмінно скористатися її творче натхнення. Хіба може бути бодай у якійсь чарівній казці таке розмаїття суперечностей? Несамовита, безоглядна цікавість спонукала її розірвати конверт і дістати листа — послання вона прочитала в холі, коли Поллі її впустила в будинок,— і хоча шок після прочитання записки підтвердив здогадку, це не зняло з Брайоні докорів сумління. Так, це неправильно — розпечатувати чужі листи,— але правильно й необхідно, щоб вона знала про все. Вона палала захватом від зустрічі з братом, але це не завадило їй перебільшувати це почуття, щоб уникати звинувачувальних питань сестри. І після цього вона вдавано-охоче підкорилася материному наказу піднятися у свою кімнату; насправді Брайоні хотіла втекти від Сесилії, побути на самоті, щоб знову поміркувати над поведінкою Роббі й узгодити перший абзац вигаданої історії з реальним життям. Більше жодних принцес! Сцена біля фонтана, моторошна небезпека, а наприкінці, коли обоє пішли, кожний своїм шляхом,— світляна порожнеча, яка мерехтить над вологим гравієм,— усе це треба переглянути. З листом додалося щось стихійне, жорстоке, може, навіть злочинне, якась темна сторона буття, і навіть хвилюючись, яким чином це втілити, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і їй треба допомогти.

Це слово! Дівчинка намагалася викинути його з думок, щоб не звучало в свідомості, але нав'язлива гостя вистрибувала, долаючи перепони,— нецензурна проява, друкарський чортик, жонглювання туманними анаграмами: «півень», і «піхта», і «хвіртка», а ще згадався старий англійський король з книжок з піхвою для меча. Слова вигулькували з дитячих віршиків з книжки Матінки Гуски: про півника; про хортів, які заганяють лисицю; про човни-плоскодонки в Кемі за Ґранчестерським лугом. Природно, що вона ніколи не чула такого слова, не бачила його надрукованим, не натрапляла на нього у виносках. Ніхто в її присутності ніколи не згадував про існування такого слова, і понад це: ніхто, навіть мати, ніколи й не згадував про існування тої частини тіла, яку — Брайоні була певна — це слово позначає. Вона не сумнівалася, що це саме те і є. Їй допоміг контекст, але, понад це, слово мало своє значення і було майже ономатопеїчним. Самі його літери прозоро нагадували добірку анатомічних малюнків. Дві фігури, що скулилися біля підніжжя хреста. Те, що це слово було написано чоловіком, який освідчувавсь образу в себе в голові, довіряючи уявній адресатці самоту і турботу, викликало у Брайоні бездонну огиду.

Вона безсовісно прочитала записку, стоячи посередині передпокою, й одразу відчула небезпеку, яка криється в такій брутальності. Щось надто людське, надто чоловіче загрожувало їхній родині, і Брайоні розуміла: якщо вона не допоможе сестрі, на всіх них чигає біда, всі постраждають. Було ясно, що вона має допомогти у делікатній, тактовній формі. В іншому разі, як було відомо Брайоні з власного досвіду, гнів Сесилії впаде на неї саму.

Ці думки вирували у неї в голові, доки вона мила руки й обличчя та вибирала чисту сукенку. Шкарпеток, які вона хотіла надіти, не було, але дівчинка не гаяла часу на пошуки. Вона взяла іншу пару, зав'язала шнурки черевиків і сіла за стіл. Всі вже спустилися вниз і пили коктейлі, й у неї було принаймні двадцять хвилин на свої справи. Волосся можна розчесати на виході. За відчиненим вікном її кімнати співав цвіркун. Перед нею лежав стос паперу з батькового офісу; настільна лампа кидала затишне жовте кружало, перо було напоготові в руці. На підвіконні вишикувалася акуратна череда худоби на фермі, і по-святецькому строгі ляльки в різних світлицях іграшкового будинку під відкинутим дахом урочисто чекали на її перші слова. Цієї миті жага писати була сильніша, ніж ідея того, що Брайоні може написати. Вона прагнула зануритися в нескінченне розгортання дії, щоб побачити, як чорна лінія оповіді ниткою розмотується з кінчика її гострого срібного пера, стаючи вервечкою слів. Але як поєднати зміни, які нарешті перетворили її на письменника-реаліста, і хаотичний рій вражень, огиду і захват, які вона відчуває? Потрібен порядок. Час починати, бо рішення вже прийнято: слід просто повідати про побачене біля фонтана. Але цей епізод при денному світлі був не такий цікавий, як у сутінках, коли Брайоні замріяно стояла на мосту, а в напівтемряві з'явився Роббі, окликнув її, тримаючи в руці білий квадратик, який містив листа, який містив це слово. А що містить це слово?

Вона почала писати: «Була собі одна стара леді, яка проковтнула муху».

Звісно, у цьому немає нічого дитячого — наказати собі написати історію — історію про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були сумніви, і нарешті вона змогла переконатися, що він — утілення зла. Але ж хіба її,