Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— А таки й справді — де вони? — і собі! вигукнув Слідопит.— Ніхто, мабуть, цього краще не знає, добродію Кепе, ніж ми, мешканці лісу. Я часто простежував шляхи, якими вони сунули сюди, по вибілених дощами кістках, а відшукував їхні сліди по гробках багато й багато років після того, як про них та їхню бундючність уже й пам’ять стерлася. Генерали й рядові вояки — всі вони лежать тепер у розкиданих по нашій землі могилах,— яскравих свідках того, що стає з людьми, які женуться за великою славою, палаючи бажанням стати чимось вищим за собі подібних.

— Мушу сказати, добродію Слідопите, ви іноді висловлюєте погляди, які просто дивно чути від такої людини, як ви: адже ви добуваєте собі хліб рушницею, тільки й дихаєте пороховим димом і знімаєтеся з якоря лише для того, щоб нищити ворогів.

— Якщо ви гадаєте, ніби я весь час тільки те й роблю, що воюю собі подібних,— ви нічого не знаєте ні про мене, ні про моє життя. Звісно, людині, котра проводить своє життя в лісі та ще й на кордоні, часто-густо доводиться йти на вчинки, зумовлені обставинами. Проте ;я за них відповідальним бути не можу: адже я тільки простий мисливець, розвідник і провідник, що не має ніякої влади над іншими. Моє основне заняття — полювати звіра для війська під час війни та в мирні дні, хоча я більше перебуваю в розпорядженні одного офіцера, який зараз у поселеннях, де я його ніколи не супроводжую. Ні, ні, справжнє моє покликання — не війна та кровопролиття, а милосердя й мир. Проте мені доводиться стрічатися віч-на-віч з ворогами, як і кому іншому, а щодо мінгів, то я дивлюся на них, як людина дивиться на гадюку: цих істот треба безжально чавити підбором при кожній нагоді!

— Так, так... Виходить, я з самого початку помилявся, коли думав, що у вас професія не менш військова, ніж у корабельного гармаша. А от мій зять, сержант, так той з шістнадцяти років солдат і ще й гадає, ніби його ремесло таке ж достойне, як і моряцьке, але це така нісенітниця, про яку я не вважаю за варте й сперечатися з ним.

— Мій батько був навчений вірити, що то почесно — носити зброю, — втрутилася Мейбл,— тому що і його батько теж був солдатом.

— Авжеж, авжеж, — підтвердив Слідопит,— більшість сержантових нахилів — військові, й він усі речі в світі розглядає поверх цівки свого мушкета. До речі, останнім часом він узяв собі в голову, ніби королівський мушкет ліпший за нашу звичайну рушницю з довгою цівкою та двійчатим прицілом. Такі хибні погляди породжуються у людей хіба закоренілими звичками, а упередженість, мабуть, є чи не найпоширеніша вада людини.

— Зважте: на суходолі,— уточнив Кеп.— Ще не було й разу, щоб я, повернувшися з рейсу, не завважив цього. А коли приїхав з останнього свого плавання, то на весь Йорк я не знайшов жодної людини, яка б думала так, як я, і була на все однакових поглядів зі мною. Хоч би з ким я розмовляв, кожен чомусь кренив своїми поглядами за вітром, а коли хто й виходив трохи з кільватера своїх суджень, то тільки для того, щоб тут-таки як стій повернути овершлаг[41] і взяти зовсім інший галс[42].

— Ви все розумієте, Джаспере? — усміхаючись, майже пошепки запитала Мейбл у юнака, що вів свою пірогу так близько поруч, аби бути ближче до дівчини.

— Між солоною і прісною водами не така вже й велика різниця, тому всі, хто плаває на них, без труднощів розуміють один одного. Не велика заслуга, Мейбл, розуміти мову нашого ремесла.

— Навіть релігія,— вів далі Кеп,— і та не зосталася такою, якою вона була за моїх молодих років. її, як і багато дечого тепер на суші, травлять і вибирають[43], тож не диво, що іноді її заїдає[44]. Все, здається, змінюється, окрім компаса, хоча навіть і він останнім часом уже має свої видозміни.

— Гм, а я гадав, що релігія і компас — досить постійні,— відказав Кепові Слідопит.

— Так, на кораблях вони ті ж самі, за винятком окремих відмінностей. Релігія на борту корабля сьогодні точнісінько така сама, якою вона була і в той день, коли я вперше ступив на палубу. І цього ніхто, якщо він у душі боїться бога, не стане заперечувати. Я особисто не помітив жодної різниці між становищем релігії на борту нині і коли я ще був юнгою. Зовсім інше на березі. Даю вам слово, добродію Слідопите,— тепер на суходолі важко знайти людину, я маю на увазі серед постійних мешканців, котра дивилася б на ці речі точнісінько так, як вона дивилася на них сорок років тому.

— Але ж бог не змінився... Не змінилися його діяння, його святе слово не змінилося, і всі ті, кому треба славити й шанувати ім’я його, також не повинні б змінитися!

— Тільки не на суші. Це найгірше місце земної кулі, воно постійно в рухові, повірте хоч і здається на перший погляд таким нерухомим. Посадиш деревце, підеш у плавання, а повернешся років через три, вже й не пізнаєш — так воно змінилося. Зростають міста, з’являються, мов гриби після дощу, нові вулиці, переобладнуються пристані, змінюється обличчя всієї землі. Судно ж тим часом повертається десь із Індії точнісінько таким, яким виходило з. порту, хіба що облупленим,, зношеним і пошарпаним у різних морських пригодах.

— На превеликий жаль, добродію Кепе, все це чиста правда. Ах, боже, боже! Ці вдосконалення й поліпшення, як їх тепер називають, тільки нівечать і спотворюють лице землі. Славні діяння господні вергнуться долу й нищаться на наших очах, і людська рука, здається, вже занеслася, мов на глум, над його волею. Я чув, ніби на захід і південь від Великих озер уже з’явилися ознаки тих страшних майбутніх відмін, до яких ми, зрештою, можемо дійти скрізь. Хоча, я й не був там, але очевидцям доводиться вірити.

— Які відміни ви маєте на увазі, Слідопите? — запитав Джаспер.

— Я кажу про місця, на які впала кара божа чи які, можливо, призначені для повчання й перестороги нерозсудливим і марнотратним. Називають ці місця преріями і, як я чув від найчесніших делаварів, яких мені будь-коли доводилося знати, там десниця божа так важко злягла повсюдно, що довкола вже ніде й