Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Темрява наростала, а кількість сторінок у червоному записнику зменшувалася. Квінн сягнув кінця. У якусь мить збагнув: що більше писатиме, то швидше настане момент, коли він більше не зможе писати. Він почав ретельно зважувати слова, намагаючись висловлюватися якнайлаконічніше й якнайчіткіше. Він пожалкував, що змарнував стільки сторінок на початку записника; власне, жалкував, що взагалі писав про справу Стіллмана. Справа позаду, він уже не завдавав собі клопоту про неї думати. Це був місток до іншого місця у його житті, й коли Квінн його перейшов, то забув, навіщо той узагалі потрібен. Сам себе Квінн уже не цікавив. Він писав про зорі, про землю, про свої сподівання щодо долі людства. Йому здавалося, що слова від нього відтяті, стали частиною світу в цілому — ​реальні і конкретні, як камінь, озеро чи квітка. Із ним самим вони вже не мали нічого спільного. Згадався момент народження, коли його обережно витягнули з материнського лона. Згадалися безмежна добрість світу і всі, кого він будь-коли любив. Тепер ніщо не мало значення, крім цієї краси. Він хотів і далі про це писати, йому було боляче від думки, що це неможливо. Попри те, він хотів зустріти кінець червоного записника відважно. Цікаво, чи він може писати без ручки? Може, вдасться натомість навчитися говорити, заповнювати пітьму своїм голосом, вимовляти слова у повітря, у стіни, у місто, навіть якщо світло вже ніколи не повернеться.

Останнє речення у записнику таке: «Що станеться, коли у цьому червоному записнику не лишиться сторінок?»

*

Тут історія губиться в загадках. Інформація вичерпується. Про події, що відбуваються після останнього речення, ми ніколи не дізнаємося. Навіть снувати припущення не варто.

Я повернувся додому з подорожі в Африку у лютому, за кілька годин до того, як Нью-Йорк накрила снігова буря. Увечері я подзвонив моєму другові Остеру, й він попросив, щоб я чимшвидше прийшов до нього. Тон у нього був такий наполегливий, що я не зважився відмовити, хоча й був геть стомлений.

Коли я до нього прийшов, Остер виклав мені всі ті скупі деталі про Квінна, які знав, а тоді описав дивну справу, у яку раптом виявився вплутаний. Він сказав, що нею просто-таки одержимий, і попросив моєї поради. Вислухавши його, я розізлився, що він повівся із Квінном так байдуже. Я покартав його, що він не взяв у цих подіях активнішої участі, що не поміг чоловікові в біді.

Остер, здається, взяв мої слова до серця. Саме тому, мовляв, він мене й запросив. Він почувається винним і хоче зняти з себе цей тягар. Він сказав, що я — ​єдина особа, якій він може довіряти.

Останні кілька місяців він присвятив пошукам Квінна, і все безрезультатно. Квінн з’їхав зі своєї квартири. Так само зазнали поразки всі спроби зв’язатися з Вірджинією Стіллман. Отоді я й запропонував оглянути Стіллманову квартиру. Мені чомусь одразу сяйнув здогад, що саме там Квінн і буде.

Ми накинули куртки, вийшли надвір і взяли таксі до Іст‑69-ї вулиці. Сніг сипав уже годину, вулиці стали небезпечні. У будинок ми проникли без проблем — ​просто прослизнули за двері вслід за мешканцем, який вертався додому. Ми піднялися нагору і знайшли квартиру, що належала колись Стіллманам. Двері були відчинені. Обережно увійшовши, ми побачили анфіладу порожніх, голих кімнат. У кімнатці вглибині, так само бездоганно чистій, як і всі інші, на підлозі лежав червоний записник. Остер підняв його, швидко погортав і сказав, що блокнот належав Квіннові. Тоді передав його мені і сказав, щоб я лишив його собі. Його ця справа так засмутила, що він боїться тримати нотатки у себе. Я сказав, що потримаю блокнот, доки Остер не наважиться його прочитати, але він труснув головою і сказав, що бачити його більше не хоче. Тоді ми вийшли й пішли у сніг. Місто повністю побіліло, сніг продовжував падати, ніби не скінчиться ніколи.

Що ж до Квінна, то я не можу сказати, де він зараз. Я дотримувався описаної у червоному записнику канви, наскільки міг, і всі неточності у цій історії — ​на моїй совісті. Подекуди текст складно розібрати, але я зробив усе можливе і утримався від інтерпретацій. Звичайно, будь-який уважний читач зрозуміє, що червоний записник — ​це тільки половина історії. Що ж до Остера, то я певен: він повівся недобре. У тому, що наша дружба урвалася, винен тільки він. А я ніяк не можу забути про Квінна. Він навіки лишиться зі мною. Хай куди б він завіявся, я бажаю йому удачі.

(1981–1982)

Привиди

Спочатку був Синій. Потім Білий, потім Чорний, а до початку — ​Бурий. Це Бурий його ввів у курс справи, Бурий його всьому навчив, а коли Бурий постарів, Синій перебрав справи. Так усе й почалося. Місце дії: Нью-Йорк, час дії: теперішній; ані те, ані інше не зміниться. Синій щодня йде на роботу, сідає за свій стіл і чекає, аж раптом щось станеться. Довший час не стається нічого, а тоді чоловік на прізвисько Білий заходить у бюро, й так усе починається.

Справа видається простою. Білий хоче, щоб Синій простежив за чолов’ягою на прізвисько Чорний і не спускав його з ока, доки в тому є потреба. Ще працюючи на Бурого, Синій часто когось вистежував, і ця справа на позір нічим не відрізняється від інших, а може, й простіша за більшість.

Робота Синьому потрібна, тож він слухає Білого і не ставить зайвих запитань. Він вирішує, що йдеться про родинний конфлікт, що Білий — ​ревнивий чоловік. Білий не уточнює. Він хоче, щоб Синій щотижня відправляв йому на таку-то поштову скриньку звіт, надрукований у двох примірниках на сторінках такої-то довжини й ширини. Синьому щотижня надсилатиме поштою чек. Тоді Білий розказує Синьому, де живе Чорний, як виглядає, і таке інше. Коли Синій питає Білого, скільки, на його думку, протриває ця справа, Білий каже, що не знає. Просто надсилайте звіти, — ​каже він, — ​доки я не дам знати.

До честі Синього скажімо, що справа таки видається йому трохи дивною. Але і сказати, що в ньому зародилися підозри, на той момент ще не можна. Хай там як, він мимоволі відзначає певні деталі. Наприклад, у Білого чорна борода й надміру кошлаті брови, а шкіра невимовно біла, ніби під шаром білил. Синій — ​не новачок у справі маскування, тож грим розпізнати нескладно.

Врешті, він учень самого Бурого, а Бурий свого часу був найкращим у їхньому ремеслі. Тож Синій вирішує, що помилився, йдеться не про подружню зраду. Але на тому він спиняється, бо Білий і далі говорить, тож Синій мусить зосередитися на його словах.

Про все домовлено, — ​каже Білий. — Я вже зняв квартиру через дорогу від Чорного, можете хоч сьогодні в’їхати. Ренту оплачено, доки триває справа.

Добра ідея, — ​каже Синій і бере у Білого ключ. — Не доведеться гасати містом.

Саме так, — ​відповідає Білий, погладжуючи бороду.

На тому й постановили. Синій взявся за справу, вони потисли один одному руки. Щоб засвідчити