Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

тридцять, якою вона насправді й була. Жваве, енергійне дівчисько з густим чорнявим волоссям і дуже виразними бровами на трикутному личку, що ніби зійшло з портрета XVI сторіччя. Як тільки вона знімала капелюха, в очі одразу ж впадало три білястих пасма на маківці. І вона геть не переймалася через те, що варто було б щось зробити з передвісниками сивини. І досі вважала себе юною дівчиною, такою її бачили й довколишні. Хоча, якщо придивитися, на її обличчі вже проступили перші ознаки старіння.

Поруч з Розмарі Гордон крокував впевненішою ходою. Він пишався своєю подругою. Люди помічали її, а отже, і його. З нею він більше не почувався невидимим для жінок. І вдягалася вона завжди дуже гарно — для Гордона залишалося загадкою, як їй вдавалося так пристойно виглядати зі своїми чотирма фунтами на тиждень. Особливо йому був до вподоби її капелюх — плаский, з широкими крисами (вони тоді саме входили в моду). Було в ньому щось зухвале. Це складно пояснити, але якимось чином форма цього капелюха пасувала до вигину її спини.

— Мені подобається твій капелюх, — сказав він.

Її вуста відтінила легка усмішка.

— Мені теж, — сказала вона, грайливо вдаривши по крисах капелюха.

Розмарі й далі ображалася на Гордона. Всіляко уникала його доторків. Нарешті, коли вони проминули всі ряди рундуків, вона зупинилася і суворо запитала:

— І що ти собі думав, коли писав мені того листа?

— Тобто?

— Що ти хотів сказати словами «ти розбила моє серце»?

— А хіба не так?

— Що ж, варто було б.

— Не знаю, тобі, певно, видніше.

Гордон відповів жартівливим тоном, але його слова змусили Розмарі уважніше придивитися до нього — занедбана зовнішність, бліде виснажене обличчя, волосся, за яким хтозна-скільки не доглядали. Її лице відразу ж стало м’якшим, хоча вона й продовжувала сердитися. «Чому він зовсім не стежить за собою?» — подумала вона. Дівчина пригорнулася до нього, Гордон обійняв її за плечі, і вони застигли у міцних обіймах, переповнених ніжністю і досадою.

— Гордоне, ти найжалюгідніша істота!

— Чому це?

— Невже так важко стежити за собою? Ти ж як опудало! Подивись лише на це дрантя!

— Цілком відповідає моєму статусу. На два фунти на тиждень не розженешся.

— Але ж це не означає, що треба ходити вбраним, як опудало! Подивися на цей ґудзик, він же геть розламаний.

Повертівши ґудзика в пальцях, вона з жіночою цікавістю підняла вицвілу краватку, очікуючи побачити, що на сорочці ґудзиків узагалі немає.

— Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.

— Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.

— Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?

— Я не можу собі дозволити голитися щоранку, — з образою промовив він.

— Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!

— А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу — на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!

На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.

— Яка ж я дурепа!

— Чому це?

— Тому що кохаю тебе!

— Ти кохаєш мене?

— Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.

— Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.

— О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.

— Що ж, новий досвід.

— Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.

— Ну годі вже.

Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, — це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим — вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.

— Ти мене кохаєш? — запитав він, відірвавшись від її вуст.

— Звісно, дурнику. Чому ти постійно питаєш мене про це?

— Мені подобається чути, як ти це кажеш. Чомусь мене завжди беруть сумніви.

— Але чому?

— Ти могла б передумати, наприклад. Варто визнати, я геть не ідеал для юної дівчини. Мені тридцять. Життя мене добряче потріпало.

— Ти кажеш дурниці, Гордоне! Так говориш так, ніби тобі не тридцять, а сто років. Ми ж однолітки, ти пам’ятаєш?

— Так, але ти виглядаєш молодшою.

Розмарі потерлася своєю щічкою об його щетину. Вони дотикалися животами, і Гордон подумав про те, як ці два роки жадав її. Наблизивши свої губи до її вушка, він прошепотів:

— Ти колись погодишся переспати зі мною?

— Так, колись. Але не сьогодні.

— Завжди те саме «колись». Я чую це вже два роки.

— Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти.

Він сильніше притис Розмарі до стіни, зірвав з неї смішного капелюха і зарився обличчям в її волосся. Це просто нестерпно — бути так близько до неї і не досягти жодного результату. Він узяв її за підборіддя, підняв її маленьке личко, вдивляючись у нього і намагаючись роздивитися найдрібніші рисочки майже у цілковитій темряві.

— Пообіцяй, що будеш зі мною, Розмарі! Пообіцяй це мені!

— Кажу ж тобі, мені потрібен ЧАС.

— Так, звісно, я не маю на увазі, що це має статися конче зараз. Але пообіцяй, що це станеться незабаром, як тільки випаде нагода.

— Я не можу, не можу цього пообіцяти.

— Скажи «так», Розмарі! БУДЬ ЛАСКА!

— Ні.

Продовжуючи пестити її обличчя, він промовив: