Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не можна судити про книгу за тим, бестселер вона чи ні,— продовжив він.— Ми всі це розуміємо. Багато бестселерів — просто сміття. Однак ця книга...
Він запнувся.
— Справді,— сказала Бетті.— Смак у більшості направду жахливий.
— Як у музиці,— підхопив Пол.— Наприклад, ніхто не цікавиться автентичним американським народним джазом. Роберте, вам подобаються, скажімо, Банк Джонсон, Кід Орі та подібні виконавці?[53] Старий джаз Діксіленду?[54] Я маю колекцію таких платівок, оригінальні записи Genet[55].
— Боюся, що не тямлю в негритянській музиці,— відповів Роберт.
Здавалося, їм не дуже сподобалися ці слова.
— Я надаю перевагу класиці. Баху та Бетховену.
Безумовно, це було прийнятно. Зараз він відчував гіркоту. Невже він мав відмовитися від великих європейських майстрів заради новоорлеанського джазу із дешевих барів та бістро у чорних кварталах?
— Можливо, якщо я поставлю збірку мелодій джаз-бенду New Orleans Rhythm Kings — почав Пол, прямуючи до виходу з кімнати, але Бетті поглядом застерегла його.
Він завагався, потім знизав плечима.
— Вечеря майже готова,— сказала вона.
Повернувшись до кімнати, Пол знову сів. Дещо похмуро, як здалося Роберту, він пробурмотів:
— Джаз із Нового Орлеана — це найбільш автентична американська музика. Вона народилася на цьому континенті. Усе інше прийшло з Європи, як, наприклад, старомодні балади в англійському стилі.
— Це у нас постійний привід для суперечок,— сказала Бетті, усміхаючись Роберту,— я не поділяю його любові до оригінального джазу.
Досі тримаючи в руках примірник роману «І обтяжіє сарана», Роберт запитав:
— А про яку альтернативну версію теперішнього йдеться у цій книзі?
Бетті, трохи помовчавши, відповіла:
— Про ту, в якій Німеччина і Японія програли війну.
Усі мовчали.
— Час вечеряти,— сказала Бетті, легко зводячись на ноги,— будь ласка, за мною, двоє голодних джентльменів-бізнесменів.
Вона привітно запросила Роберта та Пола за стіл, уже вкритий білою скатертиною, заставлений срібним столовим приладдям та порцеляною. На величезні шорсткі серветки були нанизані кільця, які Роберт визначив як староамериканські вироби зі слонової кістки. І столове приладдя було виготовлене із чистого американського срібла. Чашки та блюдечка «Роял Альберт», темно-сині та жовті. Виняткові речі. Він не міг стримати професійного захоплення.
Лише тарілки не були американськими. Можливо, японські. Точно сказати він не міг, це виходило за межі його компетенції.
— Це порцеляна імарі,— сказав Пол, зауваживши його цікавість,— з Аріти[56]. Вважається першокласним посудом. Японія.
Вони сіли за стіл.
— Кави? — запитала Бетті Роберта.
— Так, спасибі,— відповів він.
— Наприкінці вечері,— сказала вона, виходячи по візок для сервірування.
Невдовзі вони вже їли. Вечеря здалася Роберту дуже смачною. Бетті надзвичайно добре готувала. Особливо йому сподобався салат. Авокадо, серцевини артишоків, якийсь соус із блакитним сиром... Дякувати Богу, вони не пригостили його японською стравою, сумішшю овочів та м'яса, якою він так часто харчувався після війни.
І нескінченні морепродукти. Він дійшов до того, що уже не міг дивитися на креветки чи на будь-яких інших ракоподібних і молюсків.
— Хотів би я знати, яким, на думку автора, став би світ, якби Німеччина та Японія зазнали поразки у війні,— сказав Роберт.
Пол і Бетті довго мовчали. Нарешті Пол відповів:
— Було б багато складних відмінностей. Краще прочитати книгу. Бо я своїм викладом можу все зіпсувати.
— Я маю усталені переконання щодо цього,— сказав Роберт.— Я часто думав про це. Світ був би набагато гіршим.— До нього долинув його власний голос — рішучий, майже жорсткий.— Набагато гіршим.
Здавалося, це їх здивувало. Можливо, його тон.
— Скрізь панував би комунізм,— продовжив Роберт.
— Автор, містер Готорн Абендсен, розглядає можливість безконтрольного розростання радянської Росії,— кивнув Пол,— але, як і у Першій світовій війні, відстала, майже повністю селянська Росія, навіть опинившись на боці переможців, звичайно ж, сходить на пси. Сміх та й годі, пригадати лише їхню війну проти Японії, коли...
— Нам довелося зазнати страждань, заплатити велику ціну,— сказав Роберт,— але заради доброї справи. Щоб зупинити захоплення світу слов'янами.
— Особисто я не вірю у всю цю істерію щодо захоплення світу хоч би ким,— тихо сказала Бетті.— Слов'янами, китайцями або японцями.
Вона спокійно дивилася на Роберта. Повністю володіла собою, жодних зайвих емоцій, просто хотіла висловити свої почуття. На її щоках проступили темно-червоні плями.
Протягом якогось часу всі їли мовчки.
«Знову я туди поліз,— відзначив подумки Чілден.— Неможливо уникнути цієї теми. Бо вона скрізь — у книзі, яку я випадково взяв до рук, у колекції музичних записів, у цих серветкових кільцях зі слонової кістки — у здобичі, захопленій завойовниками. Награбованій у мого народу.
Потрібно визнати. Я намагаюся удавати, ніби ми з цими японцями схожі. Але зауважмо: навіть коли я починаю гаряче вихваляти їхню перемогу у війні, в якій мій народ програв,— усе одно ми не знаходимо спільної мови. Значення слів для мене і для них кардинально відмінне. Їхній мозок працює інакше. І душі також. Он вони п'ють із англійської порцеляни, їдять американськими срібними приборами, слухають негритянську музику. Але це все лише на поверхні. Привілеї багатства та влади роблять ці речі доступними для них, однак вони — лише фальшивка, у цьому немає сумніву.
Навіть „І цзін“, яку вони запихають нам у горлянки,— китайська. Запозичена ще бозна-коли. Кого вони дурять? Себе? Скрізь крадуть звичаї, одяг, їжу, мову, ходу. Як-от із цією печеною картоплею зі сметаною та цибулею, яку вони споживають з таким апетитом. Старомодна американська страва також серед їхньої здобичі. Але скажу вам от що: нікого це не обдурить, і тим паче мене.
Лише біла раса наділена здатністю до творчості,— міркував він.— І все-таки мені, білій людині, доводиться ударяти чолом об підлогу перед цими двома. Лише подумати, як усе було б, якби ми перемогли! Стерли б їх на порох. Не було б зараз ніякої Японії, і в усьому світі сяяла б лише непорушна міць США.
Я маю прочитати „Сарану“. Якщо я правильно зрозумів, про що там ідеться, то це мій патріотичний обов'язок».
— Роберте, ви не їсте. Щось не так зі стравами? — тихо запитала Бетті.
Він одразу ж зачерпнув салату.
— Ні, це найсмачніша вечеря, яку мені доводилося куштувати за останні кілька років.
— Дякую,— сказала вона, явно втішена.— Я дуже старалася, щоб страва смакувала автентично... Наприклад, ретельно добирала продукти на крихітних американських риночках вздовж Мішн-стрит. Наскільки я розумію, там усе справжнє.
«Ви досконало готуєте місцеву їжу,—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.