Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

про зв’язки Маньки з перемитниками й розбійниками, про якісь таємничі стосунки з дияволом. Власне, останнє було джерелом багатьох моторошних оповідей, які в дитинстві наводили на мене такий страх, що я ні за які скарби світу, навіть за цілий кілограм морозива не відважився б пройтися попри її двір у сутінках.

Манька тримала чорного кота і старого, як світ, чорнющого, хоч і облізлого, крука. Кіт був теж не надто юний і цілими днями вилежувався на подвір’ї, а крук сидів набурмосений на паркані й скалив одне око, бо другого не було. Вночі вони разом бігали по дахах і розважалися тим, що шпурляли в комини всіляке сміття. Крук, було, всядеться на даху та й крукає, аж мороз поза шкірою, і не в одного серце потерпає: на чию душу крукає? А не приведи Господь кинути в них камінця чи з рогатки стрілити. Оно Місько, мій купмель, колись камінцем запустив, то той камінець йому назад вернувся, і не в руку, а під око. Він з тиждень ходив і всім хвалився тим синцем як свідченням своєї великої відваги. Аж і мене, хоч я світове трусигузно, розібрали заздрощі та й, було, вже затис раз камінця і намірився пошпурити його в крука, а той як не повернеться до мене та як поглядом не прониже – враз, яка була душа, то й та в п’яти чкурнула, згорнулася калачиком і принишкла, ні мур-мур. Якби тільки того, а то ж до пізнього вечора не міг кулака розтулити з отим камінцем.

Мама в плач: і що воно таке дитині пороблено? Добре, що хоч бабуня в тім щось петрала та заходилася мені руку парити й зашіптувати, ще й куряче перо над головою моєю спалила, а тоді тую мидницю, що я в ній руку парив, занесла під грубку і почала кидати у воду жарини, приказуючи: не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, а як дійшла до одного, мене й відпустило.

Сама ж Манька чари свої дуже рідко використовувала, за всю нашу з нею війну тільки раз дивовижна приключка трапилася. Дали ми дьору після одного невдалого наступу, женем, аж патинки тріщать. А Манька за нами. Ми й не озираємось – і так тупіт чути. Забігли в таку далеч безпросвітну, що вже нам не до жартів, коли це хтось оглядівся та:

– Хлопці! Стійте!

Ми й стали. Дивимось: Маньки й слід пропав, а за нами женеться тільки великий клубок паперу. А бодай тобі! Пошвендялисьмо додому, а той паперяка й не думав відставати. Вже ось і хати наші видко, а паперове перекотиполе знай на п’яти насідає.

– А що, – каже Місько, – як ми в різні сторони розбіжимось?

І розбіглися хто куди. За кілька кроків озираємось – а за кожним біжить по великому клубку паперу. Влетів я до хати, висолопивши язика, наче хорт, і ледве встиг двері затраснути перед самим носом паперового дива. А вранці виходжу на двір, дивлюся – лежить папір на землі, розм’яклий від роси, розлізлий, такий жалюгідний, і навіть не ворухнеться. Я його коп ногою – нічого. От я вже душу відвів тоді, пошматував того папера на дрібнісінькі клаптики і по вітру розвіяв, наче попіл казкового змія.

Дід мій дивився і всміхався у вуса. Він ні на макове зерня не йняв віри Маньчиним чарам. Це мене так допекло, що я ні про що вже не мріяв, тільки аби й з дідом яка пригода лучилася, а що мрії ніяк не збувалися, то вирішив сам наслати чари. Одного разу взяв та й усі дідові цвяхи, які були, позабивав у колоду. Перед тим, правда, я вже психологічно підготував свою сім’ю, настирливо розпускаючи чутку, що Манька неодмінно помститься дідові за його невіру. Доля, однак, повернулася до мене потилицею: в ту хвилину, коли я в захваті стрибав на одній нозі і кепкував з діда, моя близька знайома – незабутня тріпачка – підступно підкралася до місця, яке її пам’ятатиме до смерті, й засвідчила свою повагу вилясками не менш гучними, ніж мій власний вереск.

Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку. Не можна сказати, щоб голос її нагадував спів жайворонка чи срібне дзюрчання струмка. Це був голос, що лунав з горлянок сажотрусів, шматтярів та вуглярів, але тепер, коли ці романтичні професії позникали, важко знайти іншу аналогію, щоб уявити голос Чорної Маньки. Вона і в молодості, очевидно, особливого успіху не мала, бо ні чудові чорні вуса, ані гладеньке темне личко, ані в міру перебитий ніс і пухкенький від вуха до вуха ротик не знайшли бажаючих посісти все це багатство. Спочатку ще голила свої вуса, але, переконавшись, що в цьому нема жодної потреби, оскільки вона все одно «страшна, як Чорна Манька» (станіславівська приповідка), покинула теє марне діло і дала волю рости, як їм захочеться, а що вуса перед тим були часто стрижені й голені, то захотілося їм тепера розростися так буйно, що Манька стала схожа на хвацького гусара. Пан Суслик завше, коли її здибав, захоплено вигукував: «Оце вуса, як у Джуса!» Що воно за проява той Джус, встановити не вдалось.

Взагалі, героїнею нашої історії є не так Чорна Манька, як небога Марта, яка по смерті тітки поселилася тут і в спадок дістала, крім хати, ще й тітчине прізвисько й пісеньку. Правда, останнє надбання продовжувало жити лише в устах дітлахів, бо сусіди хутко звикли до Марти і заприятелювали. Але дух Чорної Маньки ще довго витав над Станіславовом, і навіть через великий проміжок часу, коли я спробував відтворити давні події, в розмовах з сусідами незмінно, крім Марти, фігурувала ще її тітка, яка так і залишилася легендою нашого міста. До всього ще й смерть її обросла такими непролазними нетрями розмаїтих чуток і здогадів, що якби все те хтось старанно позаписував, то разом з іншими переказами мали б ми цілий епос про Чорну Маньку. Я б його назвав так: «Дивовижне життя й пригоди Чорної Маньки, панни». На жаль, цей епос і досі повністю не записаний, а тому й не вдається нам заткнути за пояс ні «Іліади», ні «Магабгарати», і грек не буде кусати губи, і не з’їсть індієць з заздрощів своєї власної чалми.

Як там було насправді, важко сказати. Може, Чорну Маньку й забили розбійники, поласившись на її «добро», а може, забрав із собою диявол, бо в ніч смерті бачив дехто комету, що залетіла в димар Маньчиної хати, а може, й сама вмерла, бо