Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Брови Джекі полізли на лоб.

— Отакої. І не пояснила чому?

— А ти як вважаєш? — зневажливо пирхнув Федя.— Нормальним людям не подобається село з таким контингентом. Тільки ми з тобою такі ідіоти.

— Не треба узагальнювати,— в золотисто-зелених очах Джекі затанцювали бісики.— Я — то я, а от чого тут стирчиш ти? Їхав би собі додому, будинок як стояв без тебе, так і стоятиме!

— Бачу, ти тільки про це й мрієш...— скривився Федя.— Я тут заради Данила, зрозуміла? І з місця не зрушу, поки він не повернеться.

Витримавши її зневажливий погляд, він застромив у вуха навушники й неквапно, з почуттям самоповаги пішов до крамниці.

Вивчення щоденника кожної вільної хвилини вже увійшло в звичку. Джекі в роздумах гризла олівець, намагаючись розшифрувати закрутистий напіврозмазаний текст. За вікном сутеніло, а вона так і не видобула жодної суттєвої інформації. Данилів дядько лише докладно міркував про технології, розвиток леобурзького світу й інші особливості тієї реальності.

Економіка Леобурга, як я зазначав вище, здебільшого ґрунтується на торгівлі технологіями. Цікаво, що зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося.

Джекі потягнулася й позіхнула. Вона спромоглася розібрати ще кілька абзаців і врешті дісталася більш-менш цікавого уривка:

Здається, я з’ясував чинник, що впливає на з’яву порталу. Це місцевість. Раніше я вже досліджував місця, де відкриваються портали: у горах Мандара на північному сході Нігерії, в поселеннях близько Саурімо в Анголі, в Камеруні, Намібії та на Мадагаскарі (,координати див. нижче). Характеристики магнітного, електростатичного, геомагнітного поля, ультрафіолетового випромінювання, температура повітря (в різні пори року), радіаційний фон тощо в цих місцях практично ідентичні й значно відрізняються від території поруч. Ці дані незмінні, незалежно від того, активний портал чи ні.

За легендами племен антадруї та бура, певна точка землі — будівля, хатина, печера біля водоспаду, прохід між скелями — має властивість розпізнавати «своїх». Коли транслокал з’являється поруч, його енергетика резонує з енергетикою місця, і транслокальна точка відкриває перехід. Шаман Мбутуна стверджував, що транслокальне місце має певну «свідомість». У будь-якому разі, мені поки що не вдалося знайти спосіб керування порталом, і я досі не впевнений, чи взагалі це можливо.

Цікаво, під час мандрів Африкою я неодноразово чув від шаманів, що місця з’яви порталу треба ретельно оберігати від стороннього втручання, тому вони їх приховували. «Каміння повинно лежати так, як лежало, птахи — співати, як і співали, вітер — віяти, як і віяв». Утім, жодного підтвердження цьому я не знаходив, особливо з огляду на те, що мій будинок і маєток у Леобурзі багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.

Крім того, цікаві також інші особливості з’яви порталу. Зазвичай портал зачиняється одразу ж після переходу транслокала — про це свідчить більшість моїх переходів. Але в деяких випадках він залишається на невизначений термін. Так, одного разу, побачивши портал, я зробив перехід, але забув забрати зі столу в Леобурзі важливий документ. Згадавши про нього тільки за дві години, я виявив портал на місці, повернувся й забрав документ, після чого перехід одразу зник.

Джекі закусила нижню губу. Адже в цьому будинку справді відбувалися різні дива. Іноді чулися зітхання, скрипи, з’являлося відчуття, що за тобою уважно спостерігають протягом цілого дня. А потім ще цей привид, якого бачив Федя... Вона, звісно, тоді посміялася, але насправді його розповідь — не така вже й нісенітниця. Судячи з записів Івана Дмитровича, будинок живе власним життям. І, мабуть, щоб відкрити портал, йому потрібно сподобатися, стати «своїм».

Сподобатися будинку? Тобто, їй доведеться надягти сукню, нафарбуватися й призначити йому побачення в їдальні? Джекі посміхнулася. Що за маячня!

Втім, щось, крім «розумності» будинку, хвилину тому привернуло її увагу. Вона переглянула текст ще раз.

...багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.

Енергопостачання... Джекі сама сплачувала рахунки за будинок, бо в Маріанни Олександрівни завжди бракувало на це часу. І за електроенергію вона жодного разу не платила, хоча на кухні висів лічильник. То яким же чином у будинку вмикалися лампи, працював телевізор і розетки? Дівчина спантеличено насупилася. Вона не могла зрозуміти, чому її зацікавила саме ця деталь.

— Здається, час уже спати,— промовила вголос Джекі й завмерла.

В будинку було тихо, й ніхто не співав — отже, фарбований принаймні не зайняв знову на півтори години ванну, тому можна спокійно почистити зуби й скупатися. І хто тільки вигадав єдину ванну на весь будинок?!

Швидко упоравшись із вечірнім туалетом, Джекі загасила світло в коридорі й визирнула у вікно — в бузкових літніх сутінках їй знову ввижалися зловісні тіні п’яних переслідувачів. Але у дворі, певна річ, нікого не було. Нікого, крім Феді.

Спочатку вона й не зрозуміла, що той робить. Здавалося, хлопець збирав конструктор: на ґанку валялися гайки, залізяччя, якась іржава конструкція — два колеса, й обидва від різних велосипедів, високе кермо, невеликий кошик-багажник. Зацікавившись, Джекі закинула у кімнату рушник і зубну щітку й підстрибом побігла вниз по сходах.

— Оце дивина,— вражено видихнула вона, побачивши, як Федя підняв із землі зібраний з купи мотлоху дивовижний велосипед.— Бракує лише ведмедя. Як у цирку.

— Ага, клоунеса в нас уже є.

Джекі закотила очі й глузливо провадила:

— Ще скажи, що воно їздить...

— Звісно, їздить! — пирхнув Федя й відставив підніжку.— Маєш сумніви?

— Ти не схожий на того, хто вміє крутити гайки.

— Зовнішність оманлива,— хлопець задер підборіддя й усміхнувся.— Чи ти вважаєш, що ми з Данилом могли б потоваришувати, якби я тільки вмів полірувати нігті й ходити в солярій?

— А ти ходиш?

Федя зміряв її саркастичним поглядом, сів на поріг і продовжив колупатися в старому залізяччі. Джекі раптом зрозуміла, що абсолютно не хоче спати. Абсолютно! Вона присіла поруч, спостерігаючи за його роботою, і нарешті наважилася спитати:

— А що у Данила... ну... з ногою?

— Довга історія,— буркнув Федя, не відриваючи погляду від ланцюга.

— Та ми начебто нікуди й не поспішаємо,— задумливо пробурмотіла Джекі.— Я його як побачила, чомусь подумала,