Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Блох з'являвся тихо, наче відрізана дверима жирна тінь; він нагадував літо на вгасанні. Він виникав перед нами у ту хвилину чи навіть по тій, коли ми вже досить втомлювалися, кидали марну затію його дочекатися. Він був, як крик божевільної в переході, в якої ще не опало, як у кітної скотини, черево. Коли він з'являвся, то мене підмивав ізсередини спокій, що навіювало притамоване, але з годинами, секундами, миттєвостями все більше усвідомлене відчуття помсти і провини; я розумів, що мене не могли зрушити ні його холодна погроза, яка нічого не обіцяла, бо він знав усім нам ціну, ні тихий лагідний шепіт, що більше збуджував, ніж заспокоював, обіцяючи невидимий, зовсім параноїдальний світ. Я зрозумів, що у мені жила спокуса, а тому як більшість людей жили нею, то вони тягнулися до моїх пор спраглими губами. Але чомусь не Лізка. Я її кохав. Це спалахнуло у моєму паху того літнього, високого, сліпучого дня. Вона з'явилася тоді у коридорі ще раз, але на цей раз спиною, так близько, що ніздрями я вловив тонкий запах дорогих парфумів, кислого тютюну і поту Блоха. Ніколи Лізка не була так далеко від мене. Я зрозумів, що любов віддаляє, а не зближує людей. Чиста любов між чоловіком і жінкою. Якщо щось трапляється, то перед вибором, де запанує ніч. І ніч та буде їхнє життя разом, і вони потемки шукатимуть одне одного, зрідка знаходячи. Це щось інше, Ніж спрагла лихоманка очікування. Я буддист, а може, збоченець. Я прочитав усього одну книжку по Дзену і зрозумів, що цього мені і недостає — некерованості. Коли я зрозумів, що зайшов надто далеко, то відчув, що мені пізно кудись повертатися. Я, напевне, збоченець.
Блох одягнений у сірого костюма. Його звичний улюблений фасон, досить дорогий, щоб цього не розуміти. Скромно. Як для більшості клошар, що оточували його у квітчастих сорочках, — дуже скромно. Його виголене до рожевого обличчя зі слідами боротьби, років нестачі підточували його прямі риси, чіткі брови і безпристрасний сірий погляд. У ньому вмістилося щось від людини минулого. А обличчя нагадувало українських аристократів. Це було найстрашніше, бо світ обертання цієї людини далеко не шляхетний, та навряд чи він жалкував за старими добрими часами. Він запросив доктора Оліховича широким жестом, але цей порух нагадав йому щось, він якось трохи знітився: цей жест, видно, щось викликав з минулого, ударивши в ніздрі запахами комірчини, складу, лантухів з борошном, мишачого калу. І Блох, напевне, піймав на мені тінь давнього минулого, і кінчики його губ увігнулися досередини. І я пішов слідом, розуміючи, що йому зараз потрібна моя допомога.
Доктора Густава Оліховича довго били. Те, що називалося биттям, включало у процедуру легенькі стусани під гузно. Блох власноруч лискав його по писку трьома пальцями. Його, напевне, потішало тремтяче рожеве воло, перелякані, напіввилізлі з орбіт очі. Блох лискав його щиглями по носі. Доктор хникав і пукав. Він намагався це зробити якнайтихіше, але завжди, коли намагаєшся, то робиш навпаки. І тому рівно через п'ять хвилин доктор Густав Оліхович стояв на колінах і канючив, щоб його відпустили. Блох, видавалося, спостерігав білий полудень, простягнутий до горизонту, перекинутий через кам'яниці, зло блискаючи очима, покусуючи губу. Потім він присів на край столу, несподівано заговоривши:
— Шановний, ви відібрали, ні, ви викрали у мене навіть надію. А ще ви дозволяєте собі тринькати робочий час. Ви викрали у мене три хвилини, плюс ще дві на роз'яснення. Наголошую: сюди вас запрошено для того, щоб від завтрашнього дня ви зайнялися донорством живих органів. Донорів ми будемо відшукувати самі, їх приводитимуть у окреме місце, де ви проводитимете операції.
Блох подивився на мене. З усього було зрозуміло, що йому непереливки, але дивився він на мене, наче перед ним скляні двері. Затим привели якогось китайозу. Китаєць виник тихо, як тінь. Китаєць усіх перепрошував, чемно кланявся, але щось чіпляло в його кролячих червоних очах деручким жахом так, що доктор Оліхович голосно пукнув, а Блох сказав «фу». Тільки китаєць нахилився в поклоні, я встрелив з «берегти» йому в потилицю. Постріл був вдалим, бо очі вискочили з орбіт і повисли на ниточках нервів, перш ніж китайоза звалився на підлогу.
Дорогою назад доктор Оліхович намагався довести, що він нічого поганого не замишляв, то радше велика життєва помилка, від котрої всі ми психологічно залежні. Я з ним погодився. Доктор Оліхович продовжив свою думку, наголошуючи, що нирка дітям злидарів зовсім не потрібна, що однієї досить, що у нього дуже багато хворих родичів, а особливо він дуже прив'язаний до своєї мамочки: він навіть витончено пукнув. Мені тільки довелося усміхнутися і сказати, що нічого особливого не трапилося, просто професійні вичавки, що доктор сам би згодився, але на це знадобилося б дуже багато часу, і що такі речі ми компенсуємо. А щодо китайози, то тут ми вирішували свою справу, доктор до неї не має ніякого відношення; китайоза прихопив з собою дуже велику кількість грошей, а ще намагався залучити до цього діла карні органи, проте ми і їх не боїмося. З цими словами я підвіз його до клініки, сірого велетенського напівпорожнього дому. Я наголосив йому, що обов'язково заїду за ним о першій годині, бо о другій на нас чекатиме перший добровільний донор. Він ще раз, при слові «добровільний», пукнув, прожогом вискочив у двері, лишаючи запах дорогих парфумів, випраної білизни, напрасованих штанів і ліків. Інтелігентний запах.
Доживаючи до цього часу, я часто згадую дорогу, що вела на маленьке містечко Китаєве: як тепла пилюка рівно лежала неходженими стежками, кожен порух піднімав тисячі пилинок, і вони висіли нерухомо у повітрі, а перед цим червива автострада виносила наш «мерседес» у вузенькі, загиджені помиями робітничі завулки з безликими облузаними стінами цегляних будинків, де пацанва показувала дулі й голі сідниці; сонце виринало несподівано, як у первісному світі, з-за жухлої кукурудзи, з-за полів, а потім поглядом навскіс, через озеро, іграшково піднімалася золотим хрестом церква. Це викликало подив. Проте церква до Китаєвського монастиря не мала ніякого діла. Пізніше у нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.