Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Одного вечора він повернувся на міст. Він намагався заспокоїти себе думкою, що однаково не міг врятувати Джейка, але мав у цьому пересвідчитися. Стоячи на мосту, дивлячись униз на бурхливу воду, він на якусь мить відчув надію, бо хоч і дістався до Джейка збіса швидко після того, як той упав, він розумів, що не зміг би встигнути добігти й зловити його, навіть якби таке було можливо. Але, може, був інший, куди простіший спосіб. Він зійшов з мосту й пройшовся вздовж берега, оглядаючи конструкцію збоку, й відчув, як всередині все стиснулося. Він повернувся й зайшов на його середину, там, де стояв разом із телицею, ліг на живіт, звісив голову над краєчком і простягнув руку під низ, ухопившись за балку, на якій висів Джейк. Він відчув, як його пальці торкаються її, її холодної, слизької гладкості. Він міг дотягнутися до Джейкової руки, якби спробував. Він міг витягнути його в безпечне місце. Але він не спробував. Він нічого не зробив. Він сказав «добре».

Те слово. Він намагався переконати себе, що Джейк не міг його розчути в гуркотінні води. Він чіплявся за цю надію.

Чи знав він, що цього разу Джейк не прикидався? Іноді він думав, що мусив знати, глибоко в душі. Джейк так його дратував того дня, що, може, це він навіть наврочив йому впасти. Може, лише на одну мить, серцем він хотів, щоб Джейк загинув.

Йому хотілося, щоб хтось його покарав, кинув за ґрати чи щось таке, однак він знав, що не буває гіршого покарання, як дивитися на те, що переживають його батьки. Він хотів зізнатися, але не міг наважитися. Треба було йому зізнатися ще тоді. Він пригадував, як мама, нахиляючись над Джейковим покрученим тілом, голосила: «Як же це сталося? Ох, як же це сталося?». Пригадував, як сказав їй, що Джейк послизнувся. Варто було йому тоді сказати правду. Він мав би сказати: «Я міг врятувати його, мамо. Але я йому не повірив». Варто було зробити це тоді, бо з кожним днем йому було дедалі важче з цим жити. І гірше, куди гірше, що колись, скоро, Джейк сам усе їй розкаже, і вона розповість батькові, й тоді вони по-справжньому його зневажатимуть. Після кожної материної поїздки в Садбері він вглядався в її обличчя, щоб зрозуміти, чи вона знає. Але щоразу у неї був такий самий вигляд, як і завжди. Чого Джейк чекав? Чому він їй не сказав? Бували часи, коли Артур цього прагнув.

А тоді, через три місяці після нещасливого випадку, вони з батьком одного пообіддя працювали на необробленій землі, зрізали пагони тополь на паркан, і раптом, ні з того ні з сього, батько запитав:

– Як він упав?

Вони не обговорювали Джейка. Вони взагалі не розмовляли. Погода стояла спекотна й безвітряна, небо обважніло погрозою дощу, й мухи з москітами доводили їх до сказу. Вони просто старалися закінчити роботу й зробити це швидко, щоб нарешті вибратися з заростів.

Артур випростався й витер рота зворотним боком долоні. Він мав би радіти, що тепер нарешті міг усьому покласти край, але його нутро перетворилося на драглі.

– Він… послизнувся, – відповів він нарешті.

Знову ця брехня. Він не дивився на батька. Втратити його добру думку про себе – раптом це стало здаватися нестерпним, гіршим, ніж миритися з провиною.

– Там є бильце, – сказав батько, теж на нього не дивлячись. Він сперся на гнучкий тополиний пагін однією рукою, нахиляючи його, готовий ударити сокирою.

– Так, але він прослизнув… під нього.

– Прослизнув під бильце? Ти це хочеш сказати?

– Ага.

– Дуркував він, от що, – сказав Артурів батько, розрубуючи стовбур тополі одним лютим ударом. – Так я й думав. Дуркував, як завжди.

– Так, але… – мовив Артур. Існувала ймовірність, про яку він не подумав, що батько покладе провину на Джейка.

– Нічого не але! – викрикнув батько розгнівано. – Нічого не але! Дуркував, як завжди дуркував. І подивися тепер. Подивися, що сталося.

Він підняв зрубану тополю, зі злістю відрубав крону й кинув до купи інших стовбурів.

– Як ми за це розплатимося, га? Скажи мені. Знаєш, що станеться, коли ми не розплатимося? Банк забере ферму. От що станеться.

Артурове серце гупотіло. Він відчував слова, що перекочувались у нього в роті, мов камінці, так багато, що він ними мало не похлинувся, вони прагнули вирватися всі разом. «Це моя провина, тату. Я дав йому упасти. Я міг його врятувати. Я міг дотягнутися до нього, але не став. Я думав, він знову дражниться, але, здається, знав, що ні. Здається, я знав. Знаєш, що я йому сказав, коли він крикнув до мене, що зісковзує? Я сказав «добре», тату. Я сказав «добре».

Він спробував це вимовити й навіть розтулив рота, але батько накинувся на нього, направивши на сина обух сокири.

– Не смійте в біса його захищати! Ніколи більше не смійте цього робити! Ні ти, ні твоя матір! – Він потряс сокирою перед Артуром. Він був такий лютий, що аж бризкав слиною. – Чотирнадцять чортових років, ніколи не брав на себе відповідальності ні за що, ні за одну річ. Шмаркач, от він хто. Безголовий шмаркач. І подивися тепер.

Його лють луною бриніла в непорушному повітрі.

*

Усе літо, доки під палючим сонцем зріли посіви, із зелених стаючи матово-золотими, Артур відпрацьовував свою провину в полі. Гарував від світанку до заходу сонця. У роботі було заспокоєння, але не прощення.

Джейк повернувся додому в кінці липня. Машина швидкої допомоги привезла його аж із Садбері. Додаткові борги, але коли подивишся на нього, стає соромно думати про гроші. У гіпсі від голови до п’ят: обидві ноги в гіпсі від ступнів до стегон, а тоді ще один шмат сковував його від стегон до підпахв. Його обличчя, власне, мало не єдина видима частина тіла, було таке худе, що здавалося, ніби натягнута на кості шкіра ось-ось трісне.

Санітари занесли його в кухню на ношах і поклали на ліжко, яке Артурова мама там для нього облаштувала. Коли вони пішли, вона, розриваючись на частини від суміші тривоги й радості, пішла нагору взяти щось іще, що мало б допомогти Джейкові влаштуватися зручніше, і коли батько, який, відколи приїхала швидка, й слова не сказав, знову вийшов надвір, Артур підійшов до Джейкового ліжка. У роті було так сухо, що він заледве подужав заговорити.

– Як справи? – нарешті здобувся він на