Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

шахівниці. Я не хотів ховати попіл і кістки. Їхні рештки після крематорію я розвіяв у саду, посадженому дідом. Я не хотів ховати спогади про них і прощатися з дитячою мрією, що мама або дідусь нарешті розкажуть мені правду про мого батька. Хто він? Де він? Чому я такий?

Я не хотів заривати у землю сподівання. Свою мрію про те, що десь серед сімейних архівів і фотоальбомів заховано знімки, які підказали би хоч щось. Хоч би на вицвілій фотографії ми з’єдналися — мама, батько і я. Я не хотів втрачати надію, що колись дізнаюся його ім’я. Не буду просто хлопцем із пробірки. Безгріховно зачатим, незрозуміло ким зробленою іграшкою, яку всі кинули.

***

Саме тоді я вперше відчув реальну силу «Астри». За вивіскою «Семінару особистісного розвитку» ховався Левіафан, який за першої ж нагоди розпускав щупальця і перемелював кістки своїх ворогів.

«Астра» не пробачала зла. Не кидала своїх напризволяще.

Служба безпеки провела своє розслідування. І те, про що мовчала куплена міліція, вона змогла сказати вголос.

План спорудження «Будинку культури та відпочинку “Длань”» на місці дідової хати, який уже затвердили у сільраді, скасували.

Стоматолог лишився живим, але втратив руку і всі зуби. Щелепу було скручено набік.

Адвокат лишився живим, але втратив ногу і, кажуть, відкусив собі язика.

Їхня шпана розбіглася по хатах і подалася до Києва, наймаючись охоронцями «суткі через троє». Жорстокість і терор Стоматолога й Адвоката були системними помилками реальності, яку контролювала «Астра». Жорстокими ударами «Астра» відновлювала цілісність системи.

Це не була справа одного дня чи тижня. Я просто жив далі. Деякі новини виринали в соцмережах, подробиці смакували «Газета по-українськи» і «ТСН». «Життя в Малівцях нормалізується, але горілка та безгрошів’я все одно роблять своє. В українському селі нормальної смерті не було і не буде», — повідомляли спеціальні кореспонденти.

Ще Галчиха час від часу надсилала мені смски з новинами, а я підтримував її «Волошку».

Потім виявилося, що незадовго до підпалу мама застрахувала і себе, і дідуся, і навіть хату. «Астра» допомогла отримати гроші. Як у кепському анекдоті — я отримав спадщину. Завдяки смерті тих, кого любив, я розбагатів. Хоч я все одно переконаний, що це була авантюра «Астри», незалежно від того, хто саме за цим стоїть.

З їхнього попелу зачиналося нове життя. В якому вже майже не було дитячих мрій і сподівань. Але була Іра, з якою ми пройшли крізь цей вогонь разом.

8

Невдовзі після відходу мами й дідуся ми з Ірою провели перший Семінар як модератори. Повернення до Терновців було направду болісним. Тривожні сни повернулися, пульсація каплиці, яка тепер манила ще сильніше. Але правила жорстко обмежували доступ до неї. Це ж стосувалося й алкоголю. І сексуальних стосунків. Про це ми отримали окрему інструкцію від Юхима Євгеновича. Іра насмішливо обурювалася (хоча ми ще не дійшли до цього). На що Юхим Євгенович відповів максимально толерантною гарвардською посмішкою:

— Іро, ви обидва потрібні нам у своєму максимумі.

Більше він нічого не сказав. Я нічого не зрозумів. Ми підкорилися, хоча заборонений плід став спокусливішим.

Погляд на Семінар зі сторони був цікавим досвідом. Розмова рухалася за заздалегідь прописаними схемами. Це повторювалося з разу в раз. Психологи добирали такий склад учасників, що хімія між ними була майже однаковою. Була своя красуня Антигона, свій критикан і диктатор Креонт, мудрий сліпець Тіресій. Тексти Великих мертвих були справжньою п’єсою, яку учасники Семінару розігрували перед нами, варіюючи окремі деталі та нюанси. Але зберігаючи сам сенс, саму есенцію.

Постановка «Антигони» відкривала в них приховані містичні глибини. Антична містерія вивільняла глибоко заховані правічні пласти, актори були провідниками чистої енергії. Їм не були потрібні ні модератори, ні умовні правила гри. Вони розчинялися в масках, губилися в них, набуваючи нових себе. Це була чиста магія. І щоби зруйнувати цю ілюзію, мені довелося пожертвувати всім.

Тіла здригались у потужному катарсисі, очищуючи душі й накриваючи хвилями чистого щастя, що народжувалося від споглядання страждань на сцені.

***

— А яка наша роль? — запитав я Іру, коли ми їхали зі Львова до Терновців.

— Прочитати тексти.

Вона була розслабленою, я ж не знаходив собі місця перед моїм першим модеруванням.

— Іро, я серйозно. Конкретних інструкцій ніхто ж не давав.

Вона скосила очі на водія, певно, прикидаючи, наскільки йому можна довіряти.

— Я гадаю, можеш просто повторити текст.

— Це і все?

Вона підморгнула мені. На цьому розмова закінчилася.

Ввечері ми прогулювались «альпійським селом». Була середина квітня, і запахи весни паморочили голову.

— Про що думаєш? — невинне запитання, яке мене завжди заганяло в глухий кут.

— Думаю про те, як усе змінилося за останні місяці. Ще три місяці тому я не знав про існування «Астри», а зараз уже з тобою проводитиму наш перший Семінар.

Іра стисла мою долоню.

— Гадаю, що дуже вдячний тобі за все. За те, що ти була поруч. І є, — Іра поклала голову мені на плече. — І гадаю, що за цей же час я втратив тих, кого любив.

«І довелося попрощатися з кількома мріями», — закінчив я подумки.

— Стільки всього навалилося. Не знаю, коли Семінар закінчився, я відчув себе таким старим, а тепер це все переходить у якусь клінічну стадію, — намагався я жартувати, але Іра залишалася серйозною.

— Ти запитував про інструкції. Не чекай прямих рекомендацій, — ми вийшли на дитячий майданчик, Іра сіла на гойдалку. — Зрозумій, «Астра» дає або накази, або заборони. «Астра» не дає рекомендацій, — Іра гойдалась маятником. — Що довше ти будеш в організації, що глибше ти в неї зануришся, то більше незбагненного відкриєш. Але ти не ставитимеш запитань. Про це просто нема кого запитати.

Слабке порипування незмазаної гойдалки.

— Ніхто не дасть тобі відповідей. Будуть тільки твої здогадки, які ніколи не розвіються.

Іра легко зістрибнула.

— Ти питаєш: яка наша роль? Я відповідаю: все наче дуже просто — ми слідкуємо за дотриманням правил розмови, слідкуємо за тим, щоби дотримувалася почерговість. Коротше, наша роль — бути наглядачами, — Іра мимоволі кинула оком у бік каплиці. — Хоч інколи мені здається, все набагато складніше. Чому ми не можемо вживати алкоголь? Чому не можемо зайти в капличку? Чому кожного разу в «Антигоні» актори змінюють голоси і втрачають контроль над собою? Чому ми називаємо тих, чиї тексти читаємо, Великими мертвими? Нафіга кожного разу тулити в це задуп’є, в Терновці, щоби провести Семінар?! — Іра не могла встояти на місці. — Ти ніколи не дізнаєшся