Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

тридцять футів завдовжки, сплетена з двох міцних ремінних стрічок, із зашморгом на кінці, який совається у залізній кублучці. Закидають зашморг правою рукою, а лівою придержують другий кінець ласо, закріплений спереду сідла. Озброєння патагонця завершував довгий перекинутий на ремінці за спину карабін.

Талькав, не помічаючи захоплення, котре викликали його природна зграбність, невимушена й горда постава, очолив загін, і всі вирушили в дорогу. Аргентінські конячки бігли чвалом або йшли повільною ступою, бо, як видно, добрячий клус був їм невідомий. Роберт так упевнено сидів у сідлі і так сміливо їхав, що Гленарван невдовзі перестав боятися за нього.

Від самісінької підошви Кордільер починається пампа - просторі аргентінські степи. Пампу можна поділити на три смуги. Перша, поросла невисокими деревами й чагарником, простягається вглиб од ланцюга Кордільєр на двісті п’ятдесят миль. Друга, геть уся в буянні пишних трав, сягає на чотириста п’ятдесят миль і закінчується за сто вісімдесят миль до Буенос-Айреса. Далі до самого моря - неозорі луки, вкриті заростями люцерни й чортополоху,- третя смуга пампи.

Коли загін вибрався з передгір’я Андів на широкий простір, він одразу наразився на численні піщані дюни, так звані «меданос». Це рухомі кучугури, що під подувом вітру невпинно пересуваються, коли тільки їх не затримує коріння рослин. Навіть найлегший вітерець здіймає угору дрібнісінький пісок, часом утворюючи справжні смерчі, які досягають подекуди чималої височини. Це видовище давало очам насолоду й водночас шкодило їм. Втішно було дивитись на химерні смерчі, як вони блукали рівниною, стикаючись між собою, змішувались, опадали й знову здіймались у невимовному безладді. Але від них безнастанно відділялись малесенькі порошинки, що раз у раз потрапляли в очі навіть крізь повіки.

Майже цілий день мандрівники спостерігали ці смерчі, що їх зривав у повітря північний вітер. Проте вперед посувалися досить швидко і вже до шостої години вечора залишили на сорок миль позад себе Кордільєри, які ледь чорніли тепер вдалині, розпливаючись у вечірньому присмерку.

Мандрівники дещо потомились, подолавши за день щонайменше тридцять вісім миль, і зраділи, коли настав час перепочинку. Розташувались табором на березі швидкоплинної, бурхливої і каламутної річки Неукем, затиснутої між високими червонястими кручами. Неукем, що її географи звуть іще «Рамід» або «Комое», бере початок серед озер, відомих самим лише індіянам.

Ніч і наступний день минули без жодних пригод. Їхали добре й швидко. Рівний шлях, помірна температура полегшували подорож. Однак опівдні сонце запекло дужче. Ввечері небо на південному заході повилося в хмари, що віщувало зміну погоди. Патагонець не міг цього не знати й показав Паганелеві на захід крайнеба.

- Так, знаю,- озвався той і, звернувшись до супутників, мовив: - Погода міняється на гірше. Насувається «памперо».

Він пояснив, що памперо, надзвичайно сухий південно-західний вітер, частенько гуляє в аргентінських степах. Талькав з Паганелем не помилилися. Вночі зірвався шалений памперо, і мандрівникам, які могли захиститися від нього тільки своїми пончо, прийшлося скрутно. Коні полягали на землю, а люди - біля них, притулившись один до одного. Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але Паганель, глянувши на свій барометр, заспокоїв його.

- Звичайно,- пояснив він,- памперо лютує три дні поспіль, на що безпомильно вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як-от зараз, це означає, що навісний вітер вщухне за кілька годин. Отже, друже мій, заспокойтесь, на світанку небо знову буде чисте й прозоре.

- Ви говорите, немов у книзі читаєте, Паганелю,- сказав Гленарван.

- Я й справді книга,- відповів географ,- ви можете гортати її, скільки вам заманеться.

«Книга» сказала правду: скоро звернуло з півночі, вітер раптом ущух, і змучені мандрівники позасинали, нарешті, міцним сном, який дав їм відпочинок і поновив сили. Прокинулись усі свіжі, бадьорі, надто Паганель, що, хрускаючи суглобами, весело потягувався, наче молодий песик.

Було 24 жовтня - десятий день по від’їзді з Талькауано. До місця перетину Ріо-Колорадо й тридцять сьомої паралелі залишалось іще 93 милі, тобто три дні дороги. Під час цього переходу через американський суходіл Гленарван неугавно стежив, чи не з’являться десь поблизу тубільці, щоб розпитати їх про капітана Гранта. Це можна було зробити за допомогою патагонця, котрий уже досить вільно розмовляв із Паганелем. Але в цих краях індіанці майже не зустрічалися, бо головні шляхи між Аргентінською Республікою й Кордільєрами пролягали через пампу далі на північ. Загін не натрапляв ані на кочовиків, ані на осілі племена, що жили під владою касиків. Коли випадком якийсь вершник-кочовик показувався вдалині, то він притьмом зникав, як видно, не бажаючи заходити в будь-які зносини з чужинцями. Справді, вісім озброєних вершників на добрих конях могли видатись підозрілими кожному, хто наважувався сам-один подорожувати пампою,- і волоцюзі-грабіжникові, і самітному подорожньому, який в цих пустельних місцях узяв би їх самих за лихих людей. Тому мандрівникам ніяк не випадало зайти у розмову ані з чесними людьми, ані з злодійчуками. Вони навіть шкодували, що не натрапили на грабіжників, хоча знайомство з ними й почалося б пострілами з рушниць. Гленарван, дбаючи про успіх розшуків, звичайно, скрушався, дивлячись на цю пустизну, проте невдовзі скоїлась подія, що негадано ствердила слушність їхнього тлумачення документа.

Шлях мандрівників часто-густо перетинали різні стежки, поміж них і дорога, що йшла від Кармена до Мендоси. Ця дорога була геть уся захаращена кістками свійських тварин - мулів, коней, биків та овець. Купи побілілих кісток, подрібнених дзьобами хижих птахів, немовби правили їй за віхи. І, мабуть, не один людський кістяк змішався тут із рештками тварин.

Досі Талькав жодного разу не запитав про напрямок, котрого неухильно додержувався загін. Проте патагонець розумів, звісно, що, обминаючи всі дороги пампи, мандрівники анітрохи не прагнули потрапити ні в міста, ні в селища, ані в установи аргентінських провінцій. Щоранку вони вирушали на схід сонця, простуючи прямісінько вперед, і щовечора сонце сідало за їхніми плечима. Талькав напевно дивувався, що не він, провідник, веде мандрівників, а власне, вони ведуть його. Але стриманий, як усі індіанці, він не виказував свого подиву і не запитував, чому вони обминають усі стежки. Однак того дня, коли загін вийшов на мендоську дорогу, Талькав зупинив свого коня й обернувся до Паганеля.

- Дорога з Кармена,- сказав він.

- А певно, мій друже,- відповів той, намагаючись якнайчистіше вимовляти по-іспанському,- це дорога з Кармена до Мендоси.

- Ми нею не поїдемо?

- Ні.

- А куди ж тоді?

- Так само на схід.