Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

змірна заливав з'їдене наливками та медами, бо горілки, на немале зачудування пана отамана, не шанував, а ще й виголосив рацію, що горілка походження чортячого, тож робить розумного дурним, а дурного ще дурнішим, а ще дурнішого безголовим, а безголовому вже нічого не чинить, бо куди відтак оту горілицю й уливати? Йому ж, урядовому чоловіку, що має справу добре розмислити, не годиться ставати дурним. Меди ж і наливки, повів цей мудрий і поважний чоловік, а ще й вина – амброзія богів (при цьому слові він виставив пальця, на якому не було жодного товщу, зате був мозоль від пера і невимивна чорнильна плямка) і вживати такі трунки – звичай добрящий, через що від цього не відмовляється. Особливо ж бридить сивухою, бо сивуха, сповістив він розважливо, сивить думки в голові, тобто вони, фігурно визначив пан писар, ніби цвіллю припадають. Отож попиваючи амброзійні напої і поїдаючи все без розбору, що було на столі, пан писар уважно вислухав отамана Олексія Рудченка, а той сповістив, що за Явдохою ніхто нічого лихого не чув, весь же заколот іде від капосної, язикатої, нечучварної, їдучої, відьмачої, лихої, з чорним іднебінням у роті Гапки Дмитрихи, яка тільки тоді й живе, коли инить ребелію, а коли заколоту не чинить, то пропадає, казячись, к устеклива псиця. Вона і його, отамана, тяжко образила на тих оминках у Хвеськи, але він бучі вчинити не захотів, бо це така аба, що їй чорт чоботи на махових вилах подає, тож послід ліпше є розгортати, коли в кого ніс тонкий, а провчити ту кляту бабу, сказав досвідно пан отаман, не можна навіть карою, бо від кари азнає задоволення і починає казитися ще більше.

Пан писар велів закликати по одному всіх, котрі були на оминках, окрім Явдохи та Гапки, і всі однодушно сказали те саме, о й пан отаман: то баба люта, недійшла, яра, сварлива, гнівлива, пащечна, заздростлива, підозрілива й нюшить по цілому світу, тобто селі, через що від неї нікому спокою нема. Останнє сповістили чоловіки, саме ті, котрі любили закидати камінці до чужого городця, де не обійшлося і без Явдошиного.

– Гаразд, – сказав пан писар. – А як же з тим дяком? На те кожен покликаний чи покликана чинили так, як пономар покої полтавського суду – тобто дивились у куток, той чи той, і нехотя відповідали: «Я того не бачив (не бачила), не відаю і не знаю!» Зате всі однодушно, навіть задоволено, визнали, що Гапка таки ганьбила на поминках пономарку і докладно переказували, якими словами і якими Явдоха своїй напасниці відповідала – були, мовляв, Явдошині слова гострі, але без урази чести. Пан писар мусив визнати, що свідчення тут цілком збігаються.

– А коваль і справді на Явдоху куну робив? – спитав пан писар.

– Запитайте в самого коваля Михайла, – спокійно відповів отаман.

Відтак усунулось у хату щось величезне, закопчене, від якого густо пахло вогнем та залізом.

– Це я – Михайло, – густим басом сказало закопчене. – Кликали?

– На кого ти куну робив? – спитав пан писар.

– Та на п'яницю нашого Приходька, – відповів коваль.

– А на Явдоху?

– Чого мені на Явдоху куну робити? – здивовано спитав коваль. – Про те мене ніхто не просив. А на Приходька просили братчики наші, от я й робив. Добряча вийшла куна!

І ліва брова Михайлова легко підскочила вгору, від чого одне око кругло розплющилося, а друге звузилося до щілини; до речі, коваль пару разів камінчика до Явдошиного городця таки закидав.

Останньою вперлося до покою бабисько – ширше, як довше, в якої все було кругле: і тіло, і голова, а перса так роздимали одежу, що несвідомий міг би подумати, що позашивала туди найбільші, які родять у цьому краї, кавуни. Бабисько називали Солохою, і писклявим голоском воно розказало:

– Гапка Дмитриха й мене злим куревством публікувала, але того не доказала, бо мені те, панове урядові, не требачки. А не требачки тому, бо з якого боку не підійди, то мене не дістати, але вона й на мене таку напасть насилала, отож, панове врядні, самі в тому можете переконатися.

Пан писар на ту мову аж їсти перестав, а ще й рота розтулив, обмацавши поглядом бабисько, а що вона й справді була схожою на барило, так туго набите салом, що більше не втовчеш, прийняв її рацію, хоч і подивувався на відвертість її вислову. Але щось дивне сталося із паном писарем: не зважаючи на цілковиту почварність Солошину і на не першу, та й не другу її молодість, панові писарю при його сухій, тичкоподібній структурі якось гостро захотілося перевірити, до чого, до речі, закликала й сама Солоха: а чи справді ЇЇ не можна дістати? Але він тих думок засоромився, адже особа він урядова й поважна, а ще всі ці балачки дрочили йому іншого апетита, до того, котре ще залишалося на столі. Тому він зголосив, що атестацію вже є з чого складати, тому поки що трохи переїсть, а тоді вони підуть до Явдохи і поговорять з нею, в їхній-таки хаті. Це було мовлено із певним наміром: пан писар небезпідставно сподівався, що й там його пригостять, бо того, що залишалося на столі, не могло вже бути багато.

– Поїжте, поїжте! – сказав отаман. – А я на хвилю вийду до вітру, та й подимлю заодно.

Коли за отаманом рипнули двері, пан писар, який не вельми добачав, вирішив, що залишився сам, отож допався до мисок, беручи їх по одній, починаючи від найближчої, і вимотував усе, ще й пальцем вимазував, бо коли в хаті сам, то навички доброго поводження не завжди виконуєш. Так він спорожнив одну, другу й до п'ятої миски, голосно чмакаючи і запиваючи кожну келишком малвазії, і почав уже відчувати, який чудовий часом буває цей білий світ, а коли так, то й благість почала входити до його серця, а хто, в такому стані пробуваючи, не стане добрий та примирливий.

І саме в цей момент від дверей щось кашлянуло; пан писар аж схарапудився і кинув оком, та й уздрів, що Солоха ще не пішла, а стоїть на тому ж місці, де була поставлена чи поставилася сама, і замиловано стежить за паном писарем.

– Ще не пішла? – голосно скрикнув пан писар.

– Оце дивлюся, як ви, пане писарю, їсте, – тоненько проказала. – Так же славно їсте, дай Боже вам здоровлячка, аж душа масличком обливається. А ще мене, пане писарю, зморочила думонька: отак їсте, а подобаєте на комара, а я майже не