Читати книгу - "Перстень Борджія, Володимир Нефф"

Все це було вельми погано й заслуговувало на пильну увагу, але не настільки погано, щоб Європа, звільнена від турецької небезпеки, могла зітхнути спокійно: насправді мусило минути цілих триста років, поки перший турецький султан відвідав Європу з іншою метою, ніж завоювання.

— Він нікому не підвладний у своїх діях — бубонів молодий принц. — Він єдина реальність.

Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, був людиною не молодою й не старою, з блідим обличчям, обрамленим коротким, дуже чорним і дуже густим волоссям, з нерішучими рухами й вельми заляканою — такою заляканою, що він мусив щохвилини кричати й вибухати лайкою, аби замаскувати цим свою полохливість. Тюрбан складної конструкції на його голові, який своїм виглядом нагадував єпископську митру, тільки нижчий, був оздоблений трьома пір’їнами райської пташки, пришпиленими діамантовими застібками; пурпуровий жупан, вишитий золотом, стягувала на грудях діамантова пряжка, найбільший же з усіх діамантів виблискував на безіменному пальці його лівої руки.

Отак він владарював, сидячи на велетенській циліндричній подушці на лікоть вище від візирської канапи, з меншою, такою ж циліндричною подушкою за плечима, і висловлював своїми устами накази й заборони, подумки перебуваючи серед своїх жінок. Жінки були його єдиною пристрастю: він збирав жінок у своєму гаремі, так як інші збирають стару зброю чи коштовний одяг, був колекціонером жінок, що є заняттям надто дорогим і цікавим тим, що вартість колекції невпинно змінюється відразу у двох відношеннях, об’єктивному, якщо можна так сказати, і суб’єктивному: жінки старішають, хворіють, повнішають, або, в окремих випадках, з кожним днем гарнішають — це зміни, як сказано, об’єктивні: колекціонер сам, віддаючись своїм захопленням, перепурхує від однієї до іншої, тобто, виявивши приховані достоїнства, запалюється палкою пристрастю до Фатьми, а потім, знудившись Фатьмою, до Рефії і так далі: і це суб’єктивні зміни.

У султана їх, себто жінок, було три види. Перш за все офіційні дружини, з якими він поєднувався з міркувань переважно політичних і до яких ставився цілком байдуже. Другим, цікавішим видом були довгострокові фаворитки; та найцікавішим був третій вид, короткочасні фаворитки, так звані «гьозде», що означає «в оці», або «та, яку помітили». А султанові мигдалеподібні видовжені очі були бистрі й помічали багато.

Ну, а поки він подумки перебував серед них, у мозку знову й знову зринало питання, вже згадане нами, чи якась із цих прикрас його життя, цих яблуньок, що обрамляють його шляхи, зворушливих своєю тендітністю і красою посудин розкошів, джерел сповнення й забуття, зволила сьогодні завітати до однієї з цих потаємних кімнат, із яких жінки мали право стежити за парламентським засіданням, чи сидить зараз якась із них за мереживом віконця під склепінням — цим воістину диявольським винаходом, який призвів до багатьох бід і кровопролить, бо невпевненість, чи спостерігають за ними прекрасні очі їхніх коханок, чи ні, від непам’ятних часів розпалювала і хвилювала султанів, а прагнення заімпонувати їм, незримим, своєю енергією і монаршою безжалісністю, часто–густо штовхало їх до нерозсудливих і самовпевнених рішень, через які цілі народи потім платили стражданнями і злиднями: мусульманські жінки, хоча й приховані стінами гаремів і вуаллю, втручалися у хід подій часто й сильно, набагато сильніше, ніж громадськість наважувалась припускати. Адже й султани мають гонор, і бажання бути коханим і викликати захоплення не лише завдяки своїй силі й виключному становищу, але й завдяки самому собі палахкотить і в грудях Тих, Для Яких Нема Титулу, Відповідного їх Гідності. От і сьогодні, поки Найвища рада обговорювала нахабну політику перського шаха, прозваного Підступним, тоді як у своїй країні його називали Великим, що загрожував правому флангу імперії, султан, якому саме здалося, що за крайнім правим віконцем під склепінням він побачив тепленький блиск очей, набундючився і наказав якомога голосніше:

— Напишіть Підступному, що, як він не заспокоїться й не сидітиме тихо, я сам візьмуся за нього і накажу стратити його найпаскуднішою смертю, яку лише може вигадати людина.

Саме ці слова мовив свого часу його преславний попередник Сулейман. Як видно, блиск жіночих очей, навіть імовірний чи уявний, може додати чоловікові дерзань і сили майже несподіваної — цього разу такої могутньої, такої вибухової, що султан аж сам злякався: він глянув мигдалеподібними очима на дарунок габсбурзького цісаря — дзиґарі, що стояли у спеціально зробленій для них ніші, — були вони з алебастру, слонової кістки та срібла, увінчані нагорі сарною, яка крутила хвостиком і гребла ніжкою, — а подивившись, полегшено зітхнув, що час закінчувати раду, і вимовив традиційну фразу:

— І на цьому нехай буде закінчено, хай Аллах, становище якого високе, а влада могутня, схвально сприйме наші дії.

Бо в ту пору початку занепаду слова вже починали плутати з учинками.

— Він мудрий, — відзначив молодий принц. — Він дає життя і дає смерть. Він є паном небес і землі, Йому належить пишнота на небесах і на землі.

Ще залишилось виплатити утримання, яке приймали начальники окремих загонів, щоб передати своїм людям, і Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, міг спокійно вирушити на оглядини свого гарему, що він і зробив.

Султанський сераль лежав на узбережжі Босфору і складався з п’яти величезних мармурових будівель, головною з яких був палац для офіційних бенкетів, нарад і канцелярій головних урядовців. Особисті султанові кімнати були в другій з могутніх будівель, а в третій був султанів гарем. Людей, які постійно проживали в сералі, зокрема холощіїв, карликів, блазнів, годинникарів (їх було шестеро, і один з них не мав іншого заняття, як дбати про точний хід згадуваного вище алебастрового годинника з сарною), садівників, пажів, стайничих, сокільників, дегустаторів страв, керуючих гардеробами, керуючих буфетами, лазни–ків, голярів — лише цих людей, завданням яких було дбати про особистий комфорт та безпеку його величності, вільних і рабів, жило в сералі шість тисяч, а може, й більше: так секретар тодішнього французького посла у Стамбулі, шевальє де ля Прері, який не раз мав нагоду відвідати резиденцію султана, приблизно визначив лише кількість садівників, що доглядали замкові парки, на три тисячі чоловік. Можливо, він мав завеликі очі, і їх було дещо менше. «Той, хто виходить із сералю, — писав він