Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

По заслузі.

Друге запитання було таке:

— Звідки ви?

Гомункули відповіли:

— Навіщо вам це знати?

У пришельців був характер!

Терпіння. Розпочалися багатослівні пояснення, хто ми такі.

— Як ви з’явилися у нас? — запитали земляни.

— На цьому острові?.. — запитали пришельці.

Надію Юріївну вони мали за острів! Розмова провадилася у присутності Надії Юріївни, і вона обурилася:

— Яке нахабство!

Її попросили мовчати. Гомункулам пояснили, що вони у людському тілі.

— Цей острів — людина? — запитали вони.

— Людина, — підтвердили земляни.

— Така велика?..

— Усі люди великі.

— Скільки вас? — запитали гомункули.

— П’ять мільярдів. А вас скільки?

— У тілі?

— Так, у тілі.

— Двісті сімнадцять.

— Мільярдів?..

Електроніка переклала відповідь:

— Штук.

Потім гомункули запитали:

— У кожному з вас можна жити, як у цьому тілі?

Запитання примусило замислитися: чи немає тут небезпеки для людства?

— Бачите… — Як їм пояснити, що вони ведуть у тілі паразитичний спосіб життя? Хтось вигадав, нейтральний хід: — Вам слід вийти з тіла.

Відповідь надійшла одразу:

— Нам і тут добре.

Ще б пак — на усьому готовенькому!

Розпочалася дуже довга розмова про те, що тіло можна довести до виснаження, використовуючи його соки для заводів і міст. Тіло може померти, а разом з ним загинуть і гомункули.

Поміркувавши трохи, пришельці відповіли:

— Можна переселитися…

Скидалося на те, що пришельців не так-то легко переконати в очевидних для нас речах. Тоді їм сказали:

— Подумайте про етику.

— Що таке етика? — запитали гомункули.

Довелося дуже довго роз’яснювати, що вторгнення у чужий світ всупереч бажанню і волі господарів не зовсім приємна річ. І про те, що людина, в тілі якої вони оселилися, страждає, а страждання і насильство — речі погані, і це, мабуть, зрозуміло будь-якій розумній істоті.

Гомункули подумали і запитали:

— А позбавляти нас корабля, на якому ми прилетіли, — це етично?..

У таборі землян розгубилися: який ще корабель? Який корабель?.. Поки лунали ці вигуки, зблискували здивовані погляди, гомункули висунули вимогу:

— Віддайте корабель.

Земляни нічого на це відповісти не могли, гомункули повторили:

— Віддайте корабель, і ми відлетимо.

Тоді Іван Федорович і Надія Юріївна згадали про чаєпиття на веранді, про поранення — пригода ця у вервечці незвичайних подій була забута. Згадали про лікаря “швидкої допомоги” Ольгу Яківну, про шротинку, яку вона вийняла з-під шкіри на спині Надії Юріївни. Певно, шротинка і є корабель.

Де вона?

Згадали, що Ольга Яківна поклала її на кусок бинта біля ліжка у спальні. Куди поділася шротинка звідти, не могли згадати.

Покликали хатню робітницю Грушу. Груша запевняла і божилася, що шротинки не бачила.

— Може, вимела зі сміттям?..

— Та ні, — відхрещувалася Груша. — Бачити не бачила!

Покликали Дімку.

Уже з першого запитання очі у хлопчика забігали. Дімка разів зо два хлюпнув носом, однак змовчав.

— Хлопчику… — умовляли його.

Дімка стояв, прикидав у думці: подумаєш — шротинка. Інша річ знайти гільзу з порохом, з кулею або, на гірший випадок, осколок міни, що заіржавів у землі.

— Згадай, хлопчику, — просили члени комісії.

Ні, думав Дімка, увесь цей люд не розуміє цінності справжніх речей. От би знайти запальничку часів Великої Вітчизняної війни. Знаходять же хлопці…

— Ти, здається, останнім виходив із спальні, — нагадав йому батько. Інтонація була улеслива, м’яка за аналогією з іншими випадками, згадав Дімка, не обіцяла нічого доброго. Краще признатися.

— Я її в кишеню поклав, — сказав Дімка.

— У яку кишеню? — запитав батько.

— З яблуками.

— Яких штанів?..

Довелося напружити пам’ять.

— Синіх, у смужку.

— Там вона і лежить?

Дімка знову похлюпав носом:

— Не знаю.

Ясна річ, члени комісії, у присутності яких провадився допит, переходили од відчаю до надії і від надії до відчаю. Тим більше, що гомункули заявили ультимативно: “Ніяких розмов. Віддайте корабель!”

— Дімо, — сказали йому, — від цієї шротинки залежить життя або смерть твоєї матері. Розумієш? Шротинку необхідно знайти.

Тим часом відомості про гомункулів просочилися на сторінки газет. Полоси рясніли заголовками один дивовижніший від іншого: “Жінка-галактика”, “Звідки пришельці?”, “Ультиматум: не відлетимо, поки не буде знайдено корабель”, “Де корабель?..”

Обговорювалися подробиці: їх усього двісті сімнадцять осіб. Невже земна техніка безсила проти жменьки нахаб?.. Як вони живуть? Придивіться, як вони живуть! У їхніх містах два-три десятки осіб. Кожна обіймає цілий квартал!..

Справді, гомункули жили вільготно — навіщо їм такий розмах? У них атомна металургія. Заводом-містом управляють троє гомункулів. Металургії та автоматиці треба в них учитися.

Проте навчати землян, навіть розмовляти з ними гомункули, схоже, не мали жодного бажання, їх образили і вивели з рівноваги три положення: натяк, що вони ведуть паразитичний спосіб життя за рахунок Надії Юріївни; що їм запропонували залишити острів і, нарешті, корабель. Вони були переконані, що корабель викрали істоти, які називають себе землянами, і що земляни застосували при цьому грубу силу.

— Чому вам не збудувати інший корабель? — звернулися до них члени комісії.

— Тому що нам не вистачає молібдену, титану і торію, — відповіли вони.

Уводити в тіло Надії Юріївни згадані метали, особливо радіоактивний торій, комісія не зважилася — це було б рівнозначно убивству.

Залишалося одне: знайти шротинку.

Пошуками зайнялися троє: Дімка, Груша