Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

так далі. Поляки можуть бути чудовим прикладом. Адже через наш край протягом багатьох століть промандрували, а частково й осіли на наших землях тисячі людей — білих і жовтих. Зрештою в Польщі можна зустріти представників найрізноманітніших рас, а найбільше — нащадків різних типів і рас. Вивчати зв'язки між окремими людськими групами в минулому і тепер покликана наука, яка зветься антропологією. Одні антропологи — ось як ми — розкопують старі могили, аби дізнатися, які були люди, що колись населяли наші землі; інші вивчають людей, що живуть сьогодні, ще інші завзято шукають останки тих істот, що передували людині на землі, тобто пралюдини.

— Людина походить од мавпи, — проголосив Вивірка.

І відразу ж почав бігати рачки навколо гурту, а Соколине Око виліз на дерево і намагався удавати мавпу, розгойдуючись на гілці.

— Неправда, — зауважила Залічка, — людина й людиноподібна мавпа мали, на думку антропологів, тільки спільного пращура, а це не те саме.

— А як звався той прабатько людини і мавпи? — спитав Вільгельм Телль.

— Науковці звуть його дріопітек, чи людиноподібна прамавпа.

— Скажіть, будь ласка, а як давно це було? Коли жив той дріо… дріо… дріо… — затнувся Телль.

— Дріопітек, — підказала Залічка.

— Еге ж, той дріопітек.

— Наша планета існує багато мільйонів років, і за цей час вона зазнала найрізноманітніших перетворень. Геологи, що вивчають будову землі, поділяють вік нашої планети на п'ять періодів, або, як вони кажуть, ер. Кожна ера тривала кількасот мільйонів років. Остання ера, яка розпочалася приблизно 70–80 мільйонів років тому і триває й сьогодні — це ера кайнозойська, яка теж поділяється на два періоди, так звані третинний і четвертинний. У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина — порівняно молода істота на землі.

Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.

— Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.

Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дурним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?

Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.

— Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.

Дівчина зашарілася.

— Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… — Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.

— А крім того, — додав я, — у вас є ще одна неприємна риса — балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?

— Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.

Я знову здвигнув плечима.

— А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.

Дівчина аж тупнула ногою.

— Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.

Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, видно, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.

Тоді вона спитала:

— Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?

— Навіщо?

— Як це — навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.

Я зневажливо махнув рукою:

— Це мене не обходить.

— Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…

— Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.

— Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здається вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й дорогою.

Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.

Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.

— Ну, слухаю вас, — мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.

— Все дуже просто, — сказала дівчина. — Є, певне, багато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, прагнуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть,