Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

Тихий напівдитячий голос окликнув його. Вітер упізнав Міїко, змахнув руками і ліг на спину, очікуючи маленьку дівчину. Вона стрімко кинулась у море. З її цупкого чорного волосся скочувалися великі краплі, а жовтувате смагляве тіло під тонким шаром води здавалося зеленим. Вони попливли поруч назустріч сонцю, до самотнього пустельного острівка, що здіймався чорним пагорбом за кілометр від берега. Усі діти ери Кільця виростали на морі чудовими плавцями, а Дар Вітер мав до того ще й природні здібності. Спочатку він плив не поспішаючи, побоюючись, що Міїко втомиться, але дівчина линула поруч легко й безтурботно. Дар Вітер поспішив, трохи спантеличений майстерністю Міїко. Та навіть коли він поплив щосили, Міїко не відставала, а її непорушне гарненьке личко, як і раніше, лишилося спокійним. Почувся глухий плескіт хвиль з мористого боку острова. Дар Вітер ліг на спину, а дівчина, розігнавшись, описала коло і повернулася до нього.

– Міїко, ви чудово плаваєте! – захоплено вигукнув

Дар Вітер і, набравши повні груди повітря, затамував дихання.

– Я плаваю гірше, ніж пір’наю, – призналася дівчина, і Дар Вітер вдруге здивувався.

– Моїми предками були японці, – вела далі Міїко. – Колись існувало ціле плем’я, в якому всі жінки були пірнальшщями – ловили перли, збирали поживні водорості. Це заняття переходило з роду в рід, і за тисячу років вони досягли надзвичайної майстерності. Випадково ця риса проявилася тепер у мене.

– Ніколи і в гадці не мав…

– Що далекий нащадок жінокводолазів стане істориком? У нас в роду існувала легенда. Жив понад тисячу років тому японський художник Янагіхара Ейгоро.

– Ейгоро? Так ваше ім’я?..

– Винятковий випадок у наш час, коли імена дають за будьяким співзвуччям, що припало до вподоби. А втім, усі здебільшого підбирають співзвуччя або слова з мов тих народів, від яких походять. Ваше ім’я, коли я не помиляюся, з коренів російської мови?

– Цілком вірно! Навіть не корені, а цілі слова. Одне – подарунок, друге – вітер, вихор…

– Я не знаю значення свого імені. Але художник справді був. Мій прадід відшукав одну його картину в якомусь сховищі. Велика картина – ви можете побачити її у мене, – для історика вона цікава. Дуже яскраво зображено суворе й мужнє життя, бідність і невибагливість народу… Попливемо далі?

– Ще хвилинку, Міїко! А як же жінкиводолази?

– Художник покохав водолазку і оселився назавжди в племені. І його дочки теж були водолазки, теж промишляли все життя в морі. Гляньте, який дивний острів – круглий бак чи низька башта, наче для виробництва цукру.

– Цукру! – мимоволі пирхнув Дар Вітер. – Для мене в дитинстві такі пустельні острови були принадою. Самотньо стоять вони серед моря, зберігаючи в темних скелях або гаях незнані таємниці – усе що завгодно можна зустріти тут.

Дзвінкий сміх Міїко був для нього нагородою. Дівчина, мовчазна і завжди трохи зажурена, зараз невпізнанно змінилась. Весело й хоробро пориваючись уперед, до важких плюскотливих хвиль, вона, як і раніше, лишалась для Вітра загадкою – зовсім не схожа на Веду, безстрашність якої була швидше чудовою довірливістю, ніж справжнім завзяттям.

Між великими брилами коло самого берега пролягли глибокі, пронизані сонцем підводні коридори. Застелені темними пагорками губок, облямовані мереживом водоростей, ці підводні галереї вели до східного боку острівця, куди підходила незвідана темна глибінь. Дар Вітер пожалкував, що не взяв у Веди точної карти узбережжя. Плоти морської експедиції виблискували на сонці за кілька кілометрів біля західної коси. Було видно пляж, і там тепер Веда з товаришами. Сьогодні в машинах змінюють акумулятори, і вся експедиція відпочиває. А він піддався дитячій пристрасті дослідження безлюдних острівців.

Грізне урвище андезитових[29] скель нависло над плавцями. Злами кам’яних брил були свіжі – недавній землетрус обвалив вивітрену частину берега. З боку відкритого моря йшов великий накат. Міїко і Дар Вітер довго пливли по темній воді коло східного берега, поки не знайшли плаский кам’яний виступ, куди Дар Вітер виштовхнув Міїко.

Сполохані чайки ширяли туди й сюди, удари хвиль передавались через скелі, стрясаючи масу андезиту. Нічого, крім голого каміння і жорстких кущів, жодного сліду звіра чи людини.

Плавці зійшли на вершину острівця, подивились на бурхливі хвилі внизу і спустились назад. Терпкі пахощі повзли від кущів, що стирчали вгорі з ущелин. Дар Вітер ліг на теплому камені, ліниво заглядаючи у воду, на південний бік виступу.

Міїко сіла навпочіпки біля самого краю скелі і намагалася розгледіти щось унизу. Тут не було ні берегової обмілини, ні наваленого купою каміння. Стрімкий обрив нависав над темною масною водою. Сонце спалахувало сліпучою каймою вздовж його ребра. Там, де зрізане скелею світло прямовисно спадало в прозору воду, ледьледь мерехтіло рівне дно із світлого піску.

– Що ви бачите там, Міїко?

Замислена дівчина не відразу обернулась,

– Нічого. Вас ваблять до себе пустельні острівці, а мене – дно моря. Мені теж здається, що там завжди можна знайти щось цікаве, зробити якесь відкриття.

– Тоді чого ви працюєте в степу?

– Це неспроста. Для мене море така велика радість, що я не можу бути весь час з ним. Не можна слухати улюблену музику в будьякий час – так і я з морем. Зате зустрічі з ним дорогі мені…

Дар Вітер ствердно кивнув.

– То пірнемо туди? – Він показав на біле мерехтіння в глибині.

Міїко звела і без того підняті біля скронь брови.

– Хіба ви зумієте? Тут не менше двадцяти п’яти метрів – це тільки для досвідченого пірнальника…

– Спробую… А ви?

Замість відповіді Міїко підвелася, озирнулася навкруги, вибрала великий камінь і підтягла його до краю скелі.

– Спочатку дайте мені спробувати. З каменем – це всупереч моїм правилам. Але щоб там часом не було течії – надто вже чисте дно…

Дівчина піднесла руки, зігнулась, випросталася, відкинувшись назад. Дар Вітер стежив за її дихальними рухами, щоб перейняти їх. Міїко більше не промовила жодного слова. Після кількох вправ вона схопила камінь і кинулася, як у прірву, в темну безодню.

Дар Вітер відчув невиразну тривогу, коли минуло більше хвилини, а хороброї дівчини не було й сліду. Він почав і собі шукати камінь для вантажу, розуміючи, що йому треба взяти значно більший. Тількино він підняв сорокакілограмовий шматок андезиту, як з’явилась Міїко. Дівчина важко дихала і, здавалося, була дуже втомлена.

– Там… Там… кінь, – ледве вимовила вона.

– Що таке? Який кінь?

– Статуя