Читати книгу - "Золото і анаконда"

Цієї ночі заробіток у Вільямісара був непоганий — понад сто песо. Мисливець убив гарпуном п’ять кайманів: із них найбільший був три з половиною метри завдовжки, а найменший — рівно два.

Наш друг був задоволений, але ще більше задоволення мали зграї стерв’ятників, які наступного дня влаштували справжній бенкет на обдертих крокодилових трупах.

Я багато разів брав участь у нічному полюванні на крокодилів у різних частинах світу: з неграми на тихоокеанському побережжі Південної Америки, з даяками на острові Борнео, з малайцями на Малих Зондських островах, але жоден з мисливців не міг зрівнятися з Вільямісаром. Він кидав гарпун надзвичайно швидко і влучно, потім цілком спокійно, з задоволеною посмішкою втягав у човен каймана, що відчайдушно пручався, загрозливо клацаючи щелепами і щосили б’ючи дужим хвостом. Торгні відразу ж загорівся.

— Це будь-що треба зняти! — заявив він.

І ми почали знімати — в неймовірно важких умовах, зате з блискучими наслідками. Кадри, що показують Вільямісара на полюванні, належать до найкращих у нашому фільмі «Анаконда».

Тільки на дуже короткий час, коли починало смеркати, освітлення дозволяло фотографувати, і ми щодня використовували цю мить з максимальним напруженням. Звичайно, деякі епізоди довелося інсценізувати, але артистами були живі каймани. Вільямісарові пощастило спіймати їх і, ризикуючи своїм життям, доправити цілком неушкодженими до табору. Такою ж небезпечною була й робота режисера. Та невдовзі Торгні почав ставитись до кайманів так зухвало й зневажливо, що ми дивувалися, як у нього залишились цілі руки й ноги. Вільямісарові, котрий за своє життя добре вивчив вдачу цих хижаків, аж відлягло від серця, коли було знято останню сцену з кайманами. Він заявив, що аж тепер збагнув усю мудрість прислів’я «бог дурнів милує». Як керівник експедиції, я теж не раз попереджав Торгні, що він має справу не з іграшковими крокодилами. Однак коли Торгні брався за режисуру, на нього не впливали ніякі перестороги і поради.

Ми зняли багато цікавого на Ла Апайї, зібрали чималі колекції, але великої гюїо, як не шукали, знайти не могли. Ми поспішали далі, до індійців племені кофаніз, і не могли довше затримуватися на болотах. За день до Нового року ми згорнули свій табір і вирушили вгору по річці Путумайо, а Вільямісар повернувся назад у Пуерто Легізамо з повним човном кайманових шкур.

Новий рік ми зустріли на маленькому острівку посеред річки Путумайо, а першого січня дісталися до річки Сан Мігель, у верхів’ї якої живе плем’я кофанів.

Під час експедиції ми побачили багато незвичайних людей, почули багато розповідей про дивну людську долю.

Взяти, наприклад, іспанця, якого ми зустріли біля гирла річки Сан Мігель. Це був низенький, жилавий, пожовклий від малярії чоловік з довгою, на цілий сантиметр, сивою щетиною на передчасно постарілому обличчі. Він попав у цей забутий богом край п’ятнадцять років тому, втікши з Іспанії з політичних мотивів. Мешкав він тут сам один у жалюгідній бамбуковій хижці. Деякий час із ним жила якась вродлива індіанка, але потім залишила його — чогось не помирилися. Годувався іспанець із свого маленького клаптика землі, де росла цукрова тростина, банани і манюк. Крім того, він варив агуардіенте — ром. Коваль за професією, він виконував також ковальську роботу, і його хижа правила йому водночас за житло, кузню, гуральню та курник. На моє несміливе запитання, чи він справді звик до цього ножного, самотнього життя, іспанець відповів, що весь цей час почував себе надзвичайно щасливим.

— Тут я ніби король у власному королівстві, — заявив він. — Ніхто не втручається в мої справи, я роблю і думаю, як мені подобається…

Він наморщив лоба і стурбовано додав:

— Та скоро і в цих місцях уже не буде спокою… Послухайте, що сталося кілька місяців тому. В Амазонас приїхало двоє американців. Один сказав, що він ботанік, а другий — що журналіст. Але я відразу збагнув що до чого! Ботанік був зовсім не ботаніком, а поліцейським службовцем із Лос-Анжелоса, і приїхав він сюди із секретним дорученням. У його багажі знайшли жетон з написом «Шеріф», а про Лос-Анжелос він сам проговорився. Другий теж був такий журналіст, як я. Насправді він відомий атомник. А прибули ці панове в Амазонас і відвідували деякі маленькі озера в джунглях для того, щоб підшукати надійний сховок для політичних діячів і вчених Америки на випадок атомної війни, коли всі міста буде стерто з лиця землі. Звичайно, кращого місця, ніж безмежні праліси Амазонас, для цього й не знайдеш! На озерах можуть вільно сідати літаки-амфібії. І одного чудового дня вони будуть тут, ось згадаєте моє слово!

Марно я намагався заспокоїти іспанця, кажучи, що це просто витвір його багатої уяви. Та він тільки співчутливо глянув на мене і заявив, що я або дуже наївний, або не хочу дивитися правді у вічі. Я подумав, які чутки викличе наша поява в цих краях. Чи не пов’язуватимуть її з якимись міжнародними подіями? Певно, іспанець заявить: «Вони тільки називали себе шведами, а насправді це були російські шпигуни».

Після триденного плавання по Сан Мігель ми побачили ще одного білого — худого еквадорця з чорною бородою, який уже кілька місяців ловив тут рибу. Еквадорець зустрів нас радісними вигуками: він давно сидів без тютюну, кави й цукру. Ми дали йому трохи своїх харчів і були просто зворушені його вдячністю. Еквадорець прибув сюди з двома товаришами, але місяць тому вони попливли на великому човні вниз по Сан Мігель до Путумайо з тонною солоної і сушеної риби.

— Їм уже давно час би повернутися з грошима і харчами, — похмуро сказав еквадорець. — Ви їх часом не бачили? Ні! Значить, вони подалися до Пасто і там усе пропили. Треба менше покладатися на так званих друзів, тоді й лиха не знатимеш.

Еквадорця непокоїло не тільки це: він боявся індійців племені тете. Хтось нібито