Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

й останній ковток води. Його гнітила найменша перевага в умовах, коли всіх спіткала біда, і він всіляко уникав привілеїв. Але, як не дивно, живучи з цими простими людьми, він ніколи не розмовляв з ними на високі теми, про долю батьківщини, про життя народу. Офіцерство російського флоту було вищою кастою; незримий мур відокремлював його від матросів. Навіть ті з офіцерів, що ненавиділи самодержавство й кріпосний лад, — а Головнін знав таких чимало, — навіть і вони і в армії, і серед моряків лишились дворянами, панами, вони не знали народу, та й не дуже хотіли його знати.

У ці гіркі дні полону, на важкому, нелюдському шляху, той незримий, давній, задовго до Василя Головніна збудований розмежувальний мур, що відокремлював його від матросів, раптом перестав існувати. І стали значними, цікавими, хвилюючими їхні розмови, їхні думи й мрії про батьківщину, про сьогоднішній і завтрашній її день. Ось і тепер, у немудрій відповіді Васильєва він уловив глибоку, сміливу думку. Скидалося на те, що зовсім не про Японію думали матроси; вони думали про те, що дорожче за життя кожному з них, — про Росію. І Головніну захотілось втрутитися в розмову, не виправляючи, не повчаючи, як рівному від рівних вислухати відповідь.

— Та хіба тільки Японія, Григорію, схожа на двоповерховий будинок? — спитав він, відставши трохи і йдучи поряд з Васильєвим. — Хіба Англія чи Південна Африка не такі? А наша Русь-матінка, з її поміщиками й кріпаками, з палацами для багатих і з канчуком, з каторгою для селян, — це що, справедливість?

Йому здалось, що Васильєв злякано відсахнувся:

— Ми про японську землю говорили…

— А я про нашу землю з тобою говорю. Японцям — японська земля, нам — наша… Ми ось по цих вибоїнах з тобою йдемо, по іграшкових, клеєних містах, а в серці ж то батьківщина живе, і думки тільки про неї одну… Ми рівні перед долею, Григорію, і я без хитрощів, як братові, тобі кажу, бо думав про це з мукою і довго: якщо вже й не перевертати Росію, то треба до кореня її струснути! Щоб сушняк увесь, і гнилизна, і пліснява розлетілись і заново, у свободі зажив народ…

Васильєв усе дивився злякано:

— І як же це можна слова такі, заборонені, говорити, Василю Михайловичу?.. Ви ж і самі з дворян…

Головнін зітхнув і мовив задумано, стиха:

— Був, знаєш, такий дворянин у Росії, Олександр Миколайович Радіщев… Вільність народну він славив, самодержавство та кріпосників до ганебного виставив стовпа… Що йому звання дворянське? Цяцька! Він за народ російський боровся і страждав. При дворі не дуже на те зважили, що він, Радіщев, дворянин. У Петропавловську фортецю посадили, в каземат; до страти присудили, та потім змилостивилися, на Сибір заслали; іще раз змилостивилися, повернули і до самогубства довели… Подав би ти руку, Григорію, такій людині?

— Ну як же!.. — враз озвався Васильєв. — Така людина…

— І він подав би тобі руку, Григорію. Радіщева таємно читав я в Петербурзі. Став він для мене з того часу вірним прикладом громадянського обов’язку. Шкода, що доля так несподівано повернулась, — може, зумів би й я славній справі послужити…

Матрос довго мовчав, хмурив вицвілі від сонця брови, дивлячись на сині скелі за смугою прибою.

— У вас інший шлях, Василю Михайловичу… Знаю, доброго серця ви людина, та що як один ви такий, чи десяток, чи сотня? Замучать, як отого Олександра Миколайовича, та й годі. І попи ще в церквах анафемою обпаскудить…

Головнін посміхнувся: «Не довіряє…» І не подумав він у ту хвилину, що, може, матрос має рацію…

Восьмого серпня солдати почали готуватись до урочистого входу в місто Хакодате: всі причепурились, понадівали панцири, формені капелюхи. Полонених цим разом в’язали особливо старанно, немов хотіли похизуватися десятками майстерно переплетених вузлів.

Ще за кілька кілометрів від міста почали зустрічати їх перші групи: сановники й поміщики — на багато вичепурених конях; чиновники, торговці, власники різних майстерень — на рикшах; люди ще простіші — пішки… Виявляється, тут, у Хакодате, полон російських моряків змалювали як великий подвиг японської зброї.

Здивованим мовчанням зустрічала все наростаюча юрма сімох виснажених, змучених полонених, у всьому вигляді яких не було ні люті, ні злоби, ні бажання кинутись на першого-ліпшого японця. Це йшли рослі, сильні духом люди, в чомусь своєму упевнені, дуже спокійні. Вони байдуже дивилися на юрму. Рани на їхніх руках були докором, а вірьовки — ганьбою для конвоїрів. Вони пройшли містом, не помічаючи нічого довкола, і аж на площі, звідки відкривався широкий морський простір, мимохіть і разом вони зупинились.

— Тут уже побували російські моряки, — сказав капітан. — Штурман Григорій Ловцов, командир бригантини «Екатерина», з ним двадцять матросів і четверо солдатів… Не сподівалися вони, звичайно, що молодших товаришів їхніх вестимуть через це місто як арештантів.

— Виходить, знайома доріженька? — з жвавістю спитав Шкаєв, — А давно Ловцов сюди ходив?

— Не так і давно: до порту Хакодате бригантина ввійшла у липні 1793 року… Дивіться ось на цю вузьку вулицю: тут проходили російські моряки!

Вперше порядок у поході полонених було порушено: вони стояли шеренгою, дивлячись на близький порт, де серед безлічі рибальських парусів ввижалися капітанові стрункі паруси «Екатерины».

Японський чиновник, що супроводив полонених, спитав у Олексія, про що розмовляють моряки.

— Тут були російські люди, — сказав Олексій.

— О, так! — усміхнувся японець. — В Хакодате, в Матсмаї, в усіх містах Японії добре пам’ятають про це. Росіяни, сподіваюсь, вдоволені гостинністю?

— Тоді ви не в’язали рук своїм гостям, — мовив капітан.

Олексій переклав ці слова. З юрми почулись співчутливі вигуки; в окремих групах знялася суперечка.

— Це лише маленький запобіжний захід, — сказав японець, все ще ласкаво усміхаючись. — Зараз вас відведуть в окремий будинок, де створять для вас усі вигоди. Скажу одверто: багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам. Будинок зовсім новий, спеціально споруджений, з видом на море, — просто як палац!..

— Брешеш, — байдуже сказав Шкаєв.

— І ніхто не насміє турбувати вас у цьому будинку: порядок