Читати книгу - "Льодовиковий період"

— У мене вдома повно усілякого такого добра, — сказав він.

Десять років тому, бувши міністром, він відвідав Америку.

— Коли я розповів дещо про нашу економіку, один почав мені доводити, що аеропорт у Нью-Йорку в двадцять, а то й тридцять разів більший, ніж берлінський аеропорт Шенефельд. А потім, після мого виступу, вже на вулиці, сказав, що він би мене застрелив, якби точно знав, що я — комуніст. «А я — комуніст, — сказав я йому, — й пістолет у мене теж є. Що ж? Стріляємось?»

Десь у Манхеттені, вночі, стояв Максим серед вулиці й ляскав себе по порожніх кишенях. А в того, другого, було в руці те, чого в цю хвилину бракувало Максимові. Вони дивились один одному в очі, їх ніщо не розділяло — не було між ними Атлантичного океану, а перехожі уникали навіть дивитися в їхній бік. «І ніхто й не згадає про вас, навіть крук не закряче над вами», — сказав чоловік з пістолетом у руці чистісінькою англійською мовою. «Чого ж, курка закудкудаче, — відповів Максим із саксонським акцентом. — І знесе врешті яйце».

Так вони тоді й розійшлись. А тим часом багато дечого змінилося, наші кишені вже не були порожніми, Однак ми готові були викласти з них усе, ще й вивернути, якби ті дали нам спокій.

— Заради миру ми не соромились поступатися своїми принципами, — сказав Максим, — Не стріляти першими, більше ніколи не допускати того, щоб народам погрожували силою, взагалі відкинути будь-яку думку про війну — ось яке ми взяли на себе зобов’язання, А це їх, я знаю навіть чому, розлючувало ще більше, ніж моє поляпування по порожніх кишенях отоді в Нью-Йорку. Вони хочуть, щоб ми стали на коліна. Такого ми їм, звичайно, зробити не можемо… Саме тому, я так гадаю, й відбувся цей напад. Випробування на практиці. Вони не раз на повний голос заявляли про нього, — сказав Максим. — Можливо, зараз вони це називають аварією, нещасним випадком, мовляв, якась людина з чимось там не впоралася… На жаль, того чоловіка з пістолетом, здатного на все, ми не притиснули до стіни й не змусили випалити в повітря всі його набої.

Зі стелі капало й у нашій кімнаті. Ми із Ксенією відставили ліжко од вікна аж до шафи, над якою я повісив свій мокрий одяг. Вологими були й ковдри, й подушки.

— Ні, я не втомилася, — сказала Ксенія, коли згасла свічка, остання, яку нам виділили. Ксенія заощадила добрий десяток сигарет, половину тепер вона підсунула до мене, Я бачив її обличчя, коли спалахував сірник. Як і того дня, коли я прибився до цього готелю, вона посміхнулася мені.

— Надто байдуже спостерігали ми за тим, як страждали інші, дізнавшись про гірку правду. Максим закликав нас до витримки й солідарності, з нього сміялися, до його порад ставилися зневажливо. Можливо, ціна була надто високою, можливо, всі добровільно лишилися б тут, якби знали, що поставлено на карту.

Ксенія знизала плечима, вона хотіла позбутися цих неприємних думок.

— Я дещо знала, — сказала вона, — однак саму себе я знаю найменше. — В темряві вона зізналася мені, що сумнівається, чи вистачить їй сили й волі для наступних годин і днів. — Наша розлука, коханий мій, для мене буде нелегкою. — Вона затулила мені долонею рот, коли я хотів щось заперечити, й шепнула: — Мовчи, не треба нових ілюзій. Кожен з нас ітиме своїм шляхом, поки зможе.

В будинку стало тихо, однак час від часу чутно було кроки, невпевнене ходіння, неначе людина знову намагалася звикати до взуття. Діти давно спали, а дорослим не давали спати нерви. Максимові знову довелося застосувати всю силу своїх аргументів, щоб найнетерплячіші молоді подружжя ввечері не ризикнули вирушити в дорогу.

Ми сиділи на ліжку поруч, наче тіні, палили й цокалися позиченими келишками, запевняючи одне одного, що вже достатньо випили, накурилися й достатньо навирішувалися світових проблем.

Минула добра година, перш ніж ми полягали, але й тоді важко було заснути. Ми ще багато мали сказати одне одному.

— Де наше взуття? — запитала Ксенія. Я поставив його за дверима, цієї ночі не хотілося говорити про зелені кришталики й зелену настоянку, про минуле чи про майбутнє. — Вважатимемо, ніби його нема, — шепнула по-змовницькому Ксенія. Ми мали таке враження, що в цьому будинку оселився добрий дух, який захищав дітей у їхніх ліжечках під балдахінами й нас, дорослих, дух, ще здатний на любов, спроможний боронити нас від усякого зла, навіть від найстрашнішого, яке називається самотністю й розлукою. Бо, залишившись наодинці, кожен пропав би.

Прокинувшись уранці, ми побачили за дверима наше взуття, вже почищене; тут хочеш не хочеш, а повіриш у забобони: навіть найнеймовірніші страхіття долав наш добрий дух.

Ми трималися разом і вижили.

Вночі, перш ніж догоріла остання свічка, я прочитав Максимову книжку, а також зауваження, написані ним між рядками віршів Гете. Ксенія сиділа, мов кам’яна, коли я читав їй ті нотатки. Вона сказала:

— Тепер я розумію, чому старий був на тій сейсмічній станції.

В майбутньому таких очей і вух потрібно буде значно більше, й хто знає, що ще буде потрібно, та я хотів би, щоб Максимову книжку прочитало якнайбільше людей. Якщо б навіть зійшов сніг, а долини й нагір’я цієї місцевості, оспівані генієм Гете, разом з його рудниками виявились неушкодженими, то й тоді я відвернувся б од них і присвятив себе, перш за все, цій нинішній проблемі. Я багато дечого знав, не раз