Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Вже на зорі мореплавства арабські однощоглові суденця-доу підходили до східного узбережжя Африки. Серед трофеїв — амбри, золота, коштовного каміння — були й невільники — «чорна слонова кістка», як їх пізніше назвали білі пришельці. Маври — мусульмани арабського походження — продавали рабів з Мозамбіку та інших африканських країн купцям Сходу, а ті в, свою чергу — європейцям. Індія з її скарбами перебувала за семи дверима недоступності. Торгували з нею тільки через арабських купців. Та прянощі Сходу, його казкові багатства дедалі більше лоскотали збуджену уяву купців Європи. Лихоманка спалахнула ще в XV столітті, з тих пір, як було знайдено морський путь в Індію. Спочатку португальські, згодом голландські та іспанські, а ще пізніше французькі та англійські купці, мов хижаки, налетіли на мирні країни Сходу. І перехрестя морських шляхів з Європи в Індію — Сейшельські острови — стали центром піратства. Купецькі кораблі, вантажені перлами й золотом, поспішали до берегів Європи.

Серед розкиданих в океані острівців на них очікували корсари, пірати.

Одним з цього племені вільних синів моря — та де там одним — першим серед перших! — був, за словами нашого співрозмовника, Робер Сюркуф.

Тринадцятилітнім підлітком Сюркуф залишив рідне містечко Сен-Мало і подався в мандри далеко від Франції. Це був час, коли піратство процвітало майже в усіх морях, особливо в Індійському океані. І молодий блукач став піратом. 1795 року Сюркуф на кораблі «Емілія» вперше вийшов у море під чорним прапором. Не перелічити суден, які він пограбував. Незліченні і його скарби! Сюркуф став казково багатою людиною, фатальним блукачем, якого ніщо не могло утримати на березі. Знехтувавши умовностями суспільства (Наполеон Бонапарт навіть пропонував йому командувати імператорським флотом, але той відмовився), Сюркуф знову залишив Францію, підняв чорний прапор і вийшов у відкрите море. Його жертвами стали купецькі бриги «Замболес» і «Пінгвін», у трюмах яких було багато золота й інших коштовностей. Так само зухвало пограбував він у Бенгальській затоці англійський двадцятишестигарматний крейсер. Пізніше на кораблі «Той, що повертається» Сюркуф почав нападати на всі судна, що йшли зі Сходу в Європу. На дні океану знаходили собі могилу і купецькі кораблі, і їхні екіпажі: на відміну від своїх попередників, арабських піратів, Сюркуф не брав полонених.

На початку минулого століття він став повновладним господарем Індійського океану. Про Сюркуфа — грозу морів — пишуть книги, композитор Планкет увічнив його, в опереті «Сюркуф». Ну, а скарби легендарного розбійника? Вони тут, на Сейшелах.

— Десь серед скелястих гір піратські схованки зберігають дзвінкі іспанські піастри, золоті дукати, луїдори, гінеї, коштовне каміння, золото — на сотні тисяч фунтів стерлінгїв, — самовдоволено закінчив нащадок Сюркуфа і до дна випив свій келех.

— О, ці імениті праправнуки — нащадки полінезійських вождів і єгипетських фараонів, родичі далай-лами і біблійського царя Соломона! — мовив Жигула. — На кожному острові, у кожній країні їх аж кишить. Щоб виканючити долар, вони ладні удати з себе хтозна-кого.

Жигула розповів, як на Гавайях він познайомився з онуком короля Камеамеха. Я не ставлю під сумнів його слова, бо й сам у Сінгапурі мав можливість бесідувати із «сином» мадам Вонг! — піратом наших днів, що діє в районі Філіппінських островів! І все ж, знаючи про численних самозванців — огидне породження огидного життя, я уважно вислухав праправнука грізного Сюркуфа. Але мав необережність зауважити:

— Якщо ваш прапрадід був піратом, чи є підстава пишатися цим?

— Є! — випалив посоловілий Жозеф. — Ця таверна, — він обвів довкола рукою, — «Pirates Arws» («Герб піратів») — названа так на честь мого прапрадіда! На цьому місці, де ви сидите, колись із своїми побратимами веселився грізний Сюркуф. Погляньте! — показав він на бухту, що синіла вдалині. — Піратам звідси було добре видно, коли хто підходив до Сейшел. Якщо з’являлися кораблі, лицарі моря одразу знімалися з якоря і виходили в океан.

— А Морган теж бував тут? — показавши на портрет, мовив я.

— Ха-ха-ха! — зареготав Жозеф. — Цей портовий пацюк — хазяїн корчми Юберт, аби до свого кабака залучити більше матросні, навішав портретів різної наволочі. І Юберт, і інші ловкачі, — пошепки, аби ніхто не підслухав, додав Жозеф, — примазуються до слави мого прапрадіда. А є ще й такі, що хочуть добратися до скарбів Сюркуфа, ніби мене, Жозефа, й не існує. Хочуть, ха-ха-ха — та руки короткі!

Не знаю що: його слова чи те, що в бухті Норт-Уест-Бей я напередодні зустрів загадкових копачів, а тільки мені закортіло ще раз побувати біля тієї бухти. © http://kompas.co.ua

Коли я про це сказав тамтешньому постачальнику продуктів на судно і, між іншим, натякнув, що хочу познайомитися ще хоч би з одним нащадком піратів (тільки не з Жозефом — Жозеф явно штатний оповідач з таверни «Герб піратів»), він, щось занотувавши до блокпота, промимрив:

— О кей!

Наступного дня на пірсі юрмилося з півсотні сейшельців.

— Це все до тебе, — мовив черговий біля трапа, викликаючи мене з каюти.

Ото стільки праправнуків?! Ну, знаєте! Валюти всього екіпажу не вистачить розрахуватися з такою кількістю нащадків. Тому серед них я вибрав одного — молодого, спритного хлопця — Оленаула. Він і погодився провести мене до бухти Норт-Уест-Бей.

Я не беруся судити, в якому коліні і по якій лінії наш учорашній знайомий насправді родак Сюркуфа, — певне, цього не скаже ніхто, хоч, за словами Жозефа, він має фамільні бумаги, що засвідчують його пряму спорідненість із легендарним піратом. Незаперечно одне: ремеслом виманювати гроші він опанував бездоганно, доказ — наші спорожнілі кишені. Слід одначе віддати належне обгрунтованості та достовірності всього розказаного про Сюркуфа: коли я пізніше звернувся до історичних джерел, то був вражений сумлінністю Жозефа, з якою він поставився до біографічних даних про свого предка, оповідаючи його життя.

Та мова тепер піде про іншу людину, яка теж причетна до легендарного Сюркуфа.

… Це трапилося давненько, хоч і не настільки давно, щоб припорошитися пилом забуття, — якихось, може, тридцять років тому. Зустріч ця в житті Вілкінса Круса стала фатальною. Власне, нічого надприродного не скоїлося. Як відомо, про багатство мріє кожен поважаючий себе джентльмен. Мріє і в ім’я цього