Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Гаразд. Пам’ятайте, що нам потрібні найрізноманітніші дані. Інформація про завод має бути всебічною. Зустрінемось через тиждень. — «Грак» назвав годину і місце, де він чекатиме.

Наступна зустріч Криворученка з резидентом пройшла гладко, але вона була останньою, бо згідно з легендою «Коршуна»—Криворученка з покращанням стану здоров’я знову призвали в армію і він виїхав з Харкова, а «Грак», як виявилось — Петро Воронов, колишній офіцер денікінської армії, що втік за кордон і повернувся в Радянський Союз під час гітлерівської окупації як агент другого відділу абверу, був покараний та одержав місце, що йому належало за законами Радянської держави.

Вулицями невеликого словацького містечка Вікула квапливо проходили люди, ховаючись під парасольками. В підобіддя подув студений вітер, і дощ на якийсь час припинився, та згодом полив ще завзятіше — дрібний і дошкульний, як восени. Незважаючи на холодну погоду, в кабінеті майора Шеркерта було досить тепло: ще з ранку за його наказом затопили в каміні.

До кабінету ввійшов ад’ютант у формі охоронця «Гіві», якої Шеркерт не любив. Та необхідність конспірації змушувала і наставника шпигунів міняти свій мундир на офіцерський служби «Гіві» чи цивільний одяг.

— Гер майор, до вас проситься чоловік зі Львова.

— Зі Львова? — здивовано перепитав Шеркерт, знаючи, що гітлерівські війська вже залишили це місто. — Впустіть.

Ад’ютант вийшов. Начальник школи відклав набік особову справу одного із своїх «вихованців», яку саме читав. Узяв сигару, надрізав її кінчик, запалив. Сиві цівки диму загойдались над широким столом і попливли під стелею.

Стукнули двері. В супроводі ад’ютанта поріг кабінету переступив високий, ретельно виголений русявий молодик.

— Дозвольте, гер майор? — звернувся гість німецькою мовою.

— Сідайте, — вказав Шеркерт на крісло, потім кивнув ад’ютантові, що він може йти.

— Слухаю вас, — глянув майор на прибулого. — Я від гауптмана Нушке…

— Давайте папери.

Відвідувач простягнув документи. Вони засвідчували, що він, Іван Михайлович Чорновус, керівництвом проводу ОУН командирується в розпорядження «Гіві» у Вікулі біля Моравського Святого Яна.

— Тут зазначено, що ви українець. Звідкіля так добре знаєте німецьку?

— Українець я лише за радянським паспортом, — пояснив гість. — Моя мати — німкеня. Вона й навчила рідної мови.

— Коли вибрались зі Львова?

— Ще на початку липня. Разом з СД переїхав до Жешува у зв’язку з наближенням фронту…

Далі, щоб випередити запитання Шеркерта, Чорновус розповів, з якими труднощами дістався з Жешува до місця розташування «Гіві». І справді, йому довелось з’їздити до Пряшова і назад, щоб вивчити становище на залізничних та шосейних шляхах. Навіть заходив до поліцейських і шляхових установ з проханням допомогти швидше дістатися до Моравського Святого Яна.

— Ви знаєте кого-небудь з оунівських керівників особисто?

Чорновус назвав чотири прізвища.

— Вам пощастило. Один з ваших знайомих перебуває в нас, — сказав майор і пильно глянув на співрозмовника.

Чорновус тримався впевнено, хоч і боявся якоїсь несподіванки.

— Давайте продовжимо розмову в присутності вашого знайомого, — запропонував Шеркерт. — Самі розумієте, куди прибули…

Він натиснув на кнопку сигнального дзвінка. З’явився ад’ютант.

— Проведіть цього пана до двадцять першої кімнати, — наказав майор. — Передайте лейтенантові фон Гольцу, щоб влаштував гостя.

Шеркерт не попрощався, а сказав:

— Ідіть.

Лейтенант зустрів Чорновуса підкреслено офіційно і помістив у кімнату з вузьким загратованим вікном. Металеве ліжко під стіною було застелене солдатською ковдрою, поряд — невеличкий столик, завалений старими журналами та газетами. Клацнули оббиті металевими штабами двері, й стало тихо, як у тюремній камері.

Через кілька хвилин бридко вискнули двері. В кімнаті з’явився солдат, наказав віддати ремінь та перо-чинний ножик і зник.

«Це схоже на арешт. Невже пастка? Невже мої документи викликали в майора сумнів? А що, коли справді доведеться зустрітися з людиною з проводу ОУН?» — непокоїли тривожні думки. «Вам пощастило, один з ваших знайомих перебуває в нас», — згадалися слова Шеркерта. «Хто ж це може бути? Чи визнає мене Чорно-вусом? А може, він знає моє прізвище, яке я носив під час наших зустрічей у Львові? Врешті-решт скажу, що відповідно до обставин те прізвище було вигадане», — заспокоював себе Чорновус.

Час минав повільно: день змінила ніч, потім знову настав новий неспокійний день. До кімнати у певні години приносили їжу, але ні майор, ані хтось інший ним не цікавився.

Начальник школи не любив особисто ознайомлюватись із справами майбутніх агентів і доручав це комусь з підлеглих. Так було і цього разу. Шеркерт викликав свого заступника Похомка:

— До нас прибув якийсь Чорновус з рекомендаціями проводу ОУН. Візьміть папери. Прошу розібратися. Покажете цього суб’єкта панові Сімчишину, що прибув до нас від оунівців. Скажете свою думку, а тоді вирішимо, що робити далі.

Незабаром Чорновуса завели в кімнату. Тут за невеликим канцелярським столом сидів набундючений капітан з «Гіві».

— Ви знаєте, куди потрапили? Вас не дивує моя уніформа? — не вітаючись, почав капітан.

— Мене послали до школи вчитись і, по-моєму, я потрапив за призначенням. Але не можу зрозуміти, чому мене тримають під замком, як арештанта, навіть паска забрали. Спасибі, хоч гудзики не зрізали — довелося б штани в руках тримати, — сердито виказував невдоволення Чорновус.

— Хіба вас не попередили, що в нашій установі завше так приймають новачків? — скривив тонкі уста капітан і зручніше вмостився в кріслі.

— Ні, не попередили. Тепер розумію. Хоч я себе новачком у наших справах не вважаю.

— Ви хочете сказати, що маєте досвід у розвідці?

— Розвідником я не був, але уявлення про це маю, бо не раз доводилось