Читати книгу - "Сам собі бог"

Іван Максимович ще щось говорив, але я його не слухав. Я думав про Олю. Як так могло статися?. Це не могло бути випадковим. Наша ранкова зустріч і ось…

— Де вона зараз? — запитав я.

— Мабуть, уже пішла, — відповів Іван Максимович.

— А ви… прийдіть завтра вранці, гаразд?

Після відвідин лабораторії минуло два тижні. Ми з Олею зустрічалися чи не щодня. Увечері я зустрічав її біля лікарні, де вона працювала медсестрою, і ми допізна проводили час разом. Ми зблизилися, і коли її не було поруч, я почував себе украй самотньо.

І ось… ми разом їдемо на північ… Геологи натрапили на місцевість, яка за всіма ознаками була такою, яку ми з Олею бачили у снах. Це було неймовірно! Знайомий Івана Максимовича, біоенергетик, який там працював показав йому фотографію тієї місцевості до і після пожежі. Володимир Іванович Козак, так звали біоенергетика, досліджував саме проблему біопотенціалів живої природи в екстремальному стані неспокою. Він провів уже багато експериментів, коли із зеленої рослини знімалися електричні потенціали. Володимир Іванович дослідив, що живі рослини специфічно реагували на емоційні думки людей, які знаходилися поряд. Нехай читач мені пробачить, але я не можу описати це детальніше, оскільки, по-перше, я не спеціаліст у цій галузі, а, по-друге, і досі не можу приборкати своє хвилювання, коли думаю про це.

Володимир Іванович зрадів нашому приїзду. У наметі, суціль заставленому всілякими приладами, він розповідав:

— Ось, бачите, на цих осцилографах весь час пряма лінія. Вони знімають сигнали з тих трьох дерев, що стоять обгорілими. Це свідчить про те, що ці об’єкти мертві. А ось на цьому екрані сигнали від дерева, яке я посадив місяць тому. Будь ласка, Олю, побажайте цій рослині доброго росту. Подумайте про це. Тепер бачите, який спалах на екрані! Навіть мені таке не вдавалося! У вас дуже сильна енергетика. А тепер побажайте те ж саме обгорілим деревам. Завважте, ніякої реакції!

Увечері за чаєм Володимир Іванович прочитав нам ледве не лекцію про закони фізики і біології, закон єдності всього сущого. Цікавий чоловік! Проте загадка так і лишалася нерозгаданою. Чому нам з Олею снилася саме ця місцевість? Може, Володимир Іванович і міг пояснити, та він висловлював лише гіпотези.

Ранком ми з Олею вирішили оглянути місцевість, яка не давала нам спокою. Я ступав поряд з нею і мені хотілося нарешті сказати їй ті слова, які я вже давно хотів сказати. Моє бажання зробити це і моя нерішучість дратували мене. Я все більше заглиблювався у свої думки, опустивши голову. Оля бачила це, і я відчув, що вона усміхається.

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитала вона, зазираючи в мої очі.

— Олю, — ледве вимовив я, — мені здається, що ми знайомі вже давно. Таке враження, що ми рідні…

Я шукав кращих слів, але вони не з’являлись. Тоді я випалив:

— Я кохаю тебе! — і глянув у небо.

Мені чомусь не хотілося бачити, як вона сприймає ці слова.

Зненацька піднявся сильний вітер. Крізь шум його я лише почув:

— І я тебе…

Це сказала вона, чи мені здалося, але я обняв дівчину і став цілувати. Чекав, що вона відштовхне мене, але цього не сталося. Я вже не знав, де я і що було зі мною раніше. Я жив лише цією миттю.

Аж раптом десь поблизу почувся людський крик. Ми роззирнулися й побачили Володимира Івановича, який біг до нас, розмахуючи руками.

— Дивовижно! — волав він. — Я підозрював, але ж це неможливо!

— Про що ви? — запитав я біоенергетика.

— Спалах активності одразу на всіх трьох осцилографах! Місцевість живе. Ви… Ви…

Я тільки тепер завважив, що Оля залишилася в моїх обіймах. Вуста знову зійшлися в гарячому поцілунку.

Володимир Іванович міг нам більше нічого не говорити. Ми самі знали, що сталося. Але як воно сталося? Це залишилось таємницею, яка робила мить ще прекраснішою.

м. Житомир

Клацнув замок. Господар затишного кабінету, маленький лисуватий чоловік років сорока, зачинив двері і повернувся до робочого столу. Перед тим як сісти у крісло, він швидко кинув погляд на людину, яка стояла біля вікна.

— Я сподіваюсь, що ти все вірно зрозумів, Кіндрате? — порушив він тишу після того, як його співрозмовник примостився у кріслі.

— Так, Вікторе Івановичу. Не хвилюйтеся.

— Головне те, що він в кінці не повинен прокинутися!

— Я зрозумів. Але… Ви не боїтесь наслідків?

Віктор Іванович підійшов до столу, сів напроти Кіндрата, і пильно подивився йому у очі.

— Наслідків не буде! Просто нещасний випадок. Такі ж випадки були у вашій практиці, коли після сеансів людина впадала в кому, на все життя залишаючись там… Я вірю в вас як спеціаліста.

Кіндрат подивився на Віктора Івановича зі страхом, і нервово засміявся.

— Не хотів би я бути вашим недругом. У вас немає ні краплі жалю? Він все ж ваш небіж.

— У наш час не може бути жалю, Кіндрате? — владно відповів Віктор Іванович. — Світ такий: або ти, або тебе.

— Але ж він ще молодий і нічого не розуміє…

— Достатньо того, що він стоїть між мною і… У житті є дві речі, які варті уваги. По-перше, гроші. Великі гроші, які несуть владу. По-друге, жінка. Жінка, від якої можна збожеволіти. Так вийшло, що він стоїть на моєму шляху одразу на цих двох фронтах. Ти мене розумієш. Це справа великих грошей, і я в боргу не залишусь.

Віктор Іванович встав із-за столу і знову підійшов до вікна. Кіндрат сидів деякий час не рухаючись, а потім