Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

Дядько Матвій, щоправда, значно важче, але також подолав паркан. Ігор помацав сорочку: пакет на місці. Глибше запхнув його до штанів, розгладив складки. Чого чекати?..

Рвонувся до паркану, підтягнувся — не гірше за Пелікана — і опинився в провулочку, який відходив від Кадашівської вулиці. Тихо тут було, патріархально, трава росла, квіточки біля паркану жовтіли. Ідилія!

І в той же час — вперше! — пролунали постріли.

І вже на що Ігор цивільна людина, а зумів розрізнити: з різної зброї стріляють. Один гарматний голосок тоненький, дзвінкий, а інший — грубіший, басовитіший.

З Кадашівської вулиці до провулка на повному ходу повернула візникова прольотка. Ігор бачив високо задертий писок коня, піну на губах і витріщене безумне його око. На передку, на весь зріст, стояв білявий хлопець у жовтій сорочці навипуск, вільно тримав віжки, розмахував над головою чи то батогом, чи то просто мотузкою. А в самій прольотці, зігнувшись, сидів дядько Матвій, своїм тілом притискаючи когось до сидіння.

Кого?

Вони промчали повз них, не звернувши уваги па Ігоря, який наближався до паркану. Дядько Матвій підвів голову — тільки сива маківка з’явилася над відкинутим шкіряним верхом прольотки, поклав на нього руку з пістолетом і двічі вистрілив назад. І тут під час стрілянини влетіли у провулок троє кінних — з шаблями наголо, промчали мимо, трохи не зачепивши Ігоря, якого обдало гарячим вітром погоні.

Вестерн!..

Однак хтось лежав у прольотці — поранений чи вбитий? Хто? Ліда?

У вестерні герої не помирають. Вони під кінець одружуються, отримують спадщину і танцюють на весіллі веселу мазурку чи кадриль… А тут стріляли справжніми кулями, дев’ятиграмовими кульками свинцю, і вони вбили чи поранили, і кров текла — справжня, червона, гаряча…

Ігор, невідомо чому нахиляючись, добіг до Кадашівки і визирнув із-за рогу на вулицю. Те, що вій побачив, було неправдоподібним, неймовірним, цього аж ніяк не могло бути… Він хотів зробити крок, але ноги не слухалися. Вони стали нерухомими, вірніше — їх просто не було. Довелося вхопитися за холодну шорстку стіну будинку, щоб не впасти…

Прямо на бруківці, біля під’їзду, до якого нещодавно увійшов Ігор, лежав, розкинувши руки, уткнувшись обличчям у бруківку Пелікан, лежав нерухомо, і чорна калюжка крові захолонула біля його голови. А, поруч, все у тому ж безглуздому брезентовому балахоні, стискаючи у кулачці обшарпаний Пеліканів наган, стояв старик Ледньов. Він стояв так, наче вріс у бруківку, над тілом Пелікана і дивився на трьох офіцериків, на трьох новеньких, з голочки, офіцериків, хлопчиків з інтелігентних сімей, які в свою чергу дивилися на професора, на це брезентове патлате чудовисько і весело сміялись. І яскраво світило сонце, і небо було чисте і високе, і виблискували на вузьких офіцерських плечиках дивні плетені срібні погони.

Вони все ще сміялися, їм було весело — дотепним хлопцям. Вони не припинили сміятися навіть тоді, коли Ледньов поволі витягнув руку, подовжену тонким наганним дулом, коли, напружившись, натиснув спусковий курок. І гримнуло в руці, спалахнуло коротке полум’я, і обірвав сміх один із срібних орлів, безглуздо, немов здаючись, підкинув до неба руки і впав на спину.

І вдруге гримнув наган, майже відразу ж, без перерви, лише крутнувся барабан на одну восьму свого діаметра, і друга куля дістала другого хлопця.

Старик Ледньов не брехав. Він дуже добре стріляв, необразливий дуелянт, влучний винищувач ад’ютантських аксельбантів. Він мав тверду руку, як заведено писати, і точне око. Але молодість зреагувала швидше. І третій офіцерик, вже не посміхаючись, але вишкіривши у беззвучному вигуку рот, вихопив з кобури воронований браунінг і випередив третій постріл професора. Він стріляв ще й ще раз, розстріляв усю обойму. Навіть мертвий старик Ледньов здавався йому страшним.

Ігор, безсилий що-небудь зробити, гарячково зітхнув і відчув, що не може дихати — як тоді, на Кутузовці, після удару під груди. Він присів навпочіпки — теж, як тоді,— намагався вдихнути, втиснути у себе гаряче і тверде повітря — і не міг, не міг, і сльози текли по щоках, залишаючи на них брудні сіруваті доріжки…

І тоді він утік з минулого.

Він тікав з минулого, тому що воно закінчилося для нього разом з загибеллю Пелікана і професора. Особливо професора, до якого звик, притерся. Полюбив. Більше ніщо не зв’язувало його з часом, що він його сам собі обрав, сам вигадав, сам вибудував — з події, як з цеглини. Саме так — вигадав, бо ж брешуть фантасти, як хочеться їм, як мріється, що минуле, сучасне і майбутнє існує водночас, що є координати часу, як і є координати місця. Брешуть вони, що річка часу тече, непоспішлива і повна, вбирає у себе водоверті і мілини, і, пройшовши по березі вверх по річці, можна ввійти у минуле, зануритися в його холодну глибину, всією шкірою відчути його течію. І повернутися назад, вірніше — вперед, ближче до русла, якщо воно є у цієї річки.

Нісенітниця все це, любі фантасти! Немає жодної річки часу! Та й де вона, по-вашому, тече, на якому плоскогір’ї, по яких долинах-пустелях, між якими горами? Задумалися? Отож-бо…

Але минуле існує! Минуле, пройдене нами, нами зроблене і нами зруйноване, завойоване і збудоване. Все, що було, — чи погане, добре, чи щасливе, гірке! — не закреслити, не переписати, якби того часом не бажалося. Воно завжди з нами — наше минуле, збережене пам’яттю мільярдів людей, які жили до нас, співали, кохали, боролися, будували. Вона живе у нас — їхня довга пам’ять, і поки існуємо ми — існують вони. Часом такими, якими були й насправді. Частіше такими, якими ми їх згадуємо. Саме так: згадуємо. Бо нашу пам’ять також з рахунків не треба скидати, а вона примхлива, ой, яка примхлива…

Пригадалося Ігореві, читав він книгу, перекладний роман про мандрівника в минулі роки. І не було у