Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Лебідь, що зайшов слідом за геофізиком, дав лункого щигля білому шолому.

— Та й міцний же череп у колеги! — підморгнув він Паливоді.

— Ви хотіли щось зауважити щодо його змісту? — вкрадливо поцікавився Гончаренко. — Чи порівняти зі своїм? Хе!

Лебідь змовчав, тільки в очах його на мить блиснули крижинки. Він сів до столу і, висунувши шухляду, став у ній щось шукати. А тоді, обернувшись, запитав у Паливоди:

— Ну, як виходив щось?

— Виходив, — відказав Ярослав. — На цьому тижні почнемо аналізи.

Йому здалося, що Геннадію Васильовичу неважко повернути голову й на триста шістдесят градусів — тіло Лебедя сиділо непорушне, а голова дивилась на Ярослава. «Мабуть, предка його колись прозвали за довгу шию Лебедем, а згодом прізвисько стало прізвищем», — подумав Паливода.

Паливода в старому, ще аспірантському халаті, стояв біля витяжної шафи, титрував. У склі витяжки, немов у дзеркалі, він помітив, як двоє дівчат-техніків у другому кінці дослідницької про щось балакали, позираючи в його бік. Одну з них Чередниченко обіцяв у помічниці. Студентка-вечірниця. Вчиться на другому курсі хіміко-технологічного інституту. Нічого собі дівчина: сірі очі з лукавинкою, червонасто-жовте волосся. Висока. Мабуть, вища від Варвари на півголови. Ярослав на мить забув про дівчат. «Щось багато йоду йде на титрування, — подумав він. — Чи не припустився я помилки, коли готував розчин?»

Зайшов Чередниченко. Став осторонь, спостерігаючи за рухами Паливоди. А той, дотитрувавши нарешті останню колбу і записавши наслідки» ввімкнув калькулятор.

Іван Олексійович терпляче чекав. Та ось Ярослав підвів голову: в погляді було розчарування.

— Все це не варте виїденого яйця, — мовив. — У тій пилюці, що ви привезли, нітрогруп немає.

— До речі, та пилюка зветься «скаженим борошном», — зауважив Чередниченко. — А як інші проби?

— Зараз підрахую. Але, бачу, то мартишкин груд.

— Підрахуй, підрахуй, — Іван Олексійович сів поряд. За високим лабораторним столом він здавався і зовсім маленьким.

— Дивно, — по часі мовив Ярослав. Згрібши в руку бороду разом із підборіддям, він заклопотано дивився на шефа. — Майже п'ять відсотків нітрогруп. Якщо їх умовно перевести на дінітробензол, то маємо щось біля двадцяти відсотків вибухівки… У вугіллі! Нісенітниця! — Він знову заглибився в розрахунки.

Іван Олексійович мовчав. Його короткі кощаві пальці відбивали на лінолеумі столу якісь ритми. Дівчата в кінці кімнати в'їдливо скреготали пестиками, розтираючи в ступках вугілля для нових аналізів.

— А як у тих пробах, що з шахти «Трудівської» — озвався Чередниченко. — Викидів там не буває.

— Нулі. Пусто.

— Цікаво… — Паливода вперше помітив у вицвілих очах шефа дивний блиск. Худе позеленіле обличчя його взялося рожевими плямами, ніби він щойно вийшов з парної. — Скажи геологам — засміють. Причина викиду — вибухівка!

— Не поспішайте… Потрібен масовий аналіз. Сотні проб. А головне — перевірка методу. Спектральним або якимось іншим…

Ось уже не розрізнити бетонної кладки. Промінь світильника заковзав по циліндричній стіні ствола шахти щодалі прудкіше. Паливода стояв у кутку, в тісному гурті шахтарів, плечем відчував холод металевої стіни підйомника. Шахтарі в брезентових робах і касках з акумуляторами й саморятівниками при боці нагадували десантників. Це й, справді, десант у карбонову систему. На місце, де колись буяло життя: росли дерева, літали й повзали комахи, плавали в мілких теплих заводях дивовижні тварини… Все перетворилося на цвинтар, який на десятки кілометрів розкинувся під землею. Скільки тих цвинтарів, один під одним, на різних глибинах…

Від перепаду тиску у вухах позакладало, тільки вряди-годи долинали уривки «солоних» жартів шахтарів. Пригадались двоє подорожніх, яких вони з Іваном Олексійовичем підібрали в свою машину біля Харцизька. Один — кривий на ліву ногу. Коли сідав у машину аж жовна надимались і з худорлявого обличчя не сходив вираз страждання, потім весь час рипів зубами. Другий — товстенький у вишиванці, оцінюючи зиркав на Паливоду, либонь, намагаючись вгадати, скільки ж тому років.

Довідавшись, що вони з шахти «Першого травня», Іван Олексійович запитав:

— Там у вас часто викиди бувають?

— Трапляються… — зітхнув чоловік у вишиванці. — Он Павлові ногу покалічило. Інвалід тільки проскрипів зубами.

— І як же це сталося? — поцікавився Ярослав.

— Через необачність… Павло забійником працював. Заробляв добряче. Та хотілося ж іще більше мати…

— При чому тут заробіток? Чоловік повернувся до Паливоди, від нього війнуло перегаром.

— Бачиш, дорогуша, оті дві-три десятки, що їх має за зміну забійник, можна заробити по різному. Інколи так попре щастя, що заробиш удвічі, а то й утричі більше; а весь труд — вдалий поворот обушка. — В мові чоловіка вловлювався західний акцент. — Бува рубаєш, рубаєш, а потім відчуваєш, що вугілля стає важким і твердим, ніби камінь. Отут і пильнуй. Може кинути. Молодь, уздрівши таке, тікає, а битий жак-забійник, який провів під землею не один рік, шукає у вугіллі тріщину, стромляє в неї обушок і, крутнувши його, вимітається до криївки. По часі чуєш вибух і маєш у забої гору вугілля. Відбійним мо-лотком уколював би тиждень.

— Але ж це безглуздя! — здивувався Ярослав.

— Хе-хе, безглуздя… — подав голос інвалід. Він сміявся і водночас скрипів зубами.

Його товариш, помітивши на обличчі Паливоди збентеження, сказав:

— Не подумай тільки, що Павло скрипить зубами, бо злий. Це в нього, коли вип'є. До зятя ж