Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Тюрін стогнав. Контрвибухи посилювались. Проте, він не відривався поглядом від Місяця. Але раптом супутник Землі полетів кудись вбік. І тільки з того, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям польоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць «відчувався» вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити по «стелі».

— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно. Не більше як сотню метрів на секунду. Тиснення газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде за інерцією. Правда, знову полегшало? Вага зникла.

— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, Тюрін.

— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.

— Ой-ой!.. Знову контрвибухи!.. — застогнав Тюрін. — Ну, от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.

— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш «місячний автомобіль» під час посадки… Ракета ледве рухається.

Минуло не більше як десять секунд, і я відчув легенький струс. Вибухи припинились. Ми м’яко впали на бік.

— З приїздом! — сказав Соколовський. — Все гаразд.

— Ми навіть не зачиняли під час посадки віконниць, — сказав Тюрін. — Це все-таки необережність. Ракета могла упасти шибкою вікна на гострий уламок скелі.

— І не впала. Наш капітан уже не раз сідав на Місяць, — заперечив геолог.

— Ну, дорогі товариші, одягайте міжпланетні костюми і ходім. Пересядемо в наш місячний автомобіль і рушимо, — запропонував Тюрін.

Всі ми швидко, але старанно одяглися і вийшли з ракети.

Я глибоко зітхнув, ніби хотів відчути атмосферу Місяця. Звичайно, я дихав киснем мого апарата, але мені здавалось, ніби газ тут мав інший «присмак». Це, звичайно, лише так здавалось. Друге моє відчуття — вже цілком реальне — відчуття легкості. Під час подорожі на Місяць і на Зірку Кец я вже не раз зазнавав цього почуття. Але на Зірці була майже абсолютна невагомість, а в ракеті під час подорожі ми переходили від абсолютної невагомості до многократного збільшення ваги. Ці зміни були досить болісні не тільки для Тюріна. Тут же, на Місяці, вага відчувалась, як «постійна величина», але значно менша, ніж на Землі. Легко сказати! Я важив у шість раз менше за свою земну вагу. Я підносив руки і ніби не відчував їх. Спробував підстрибнути і піднявся на висоту чотирьох метрів. Цей стрибок тривав три секунди.

Я роздивився навколо і нічого не міг зрозуміти. Над нами було те саме траурне небо з немигтючими зірками. Сонця не видно, не видно й Землі. Цілковита темрява. Якось усе це не в’язалося з уявленням про наш блискучий супутник. Потім я догадався, — ракета спустилась трохи на південь від Клавіуса, — на другому боці місячної півкулі, якої з Землі ніколи не видно. А тут в цей час була ніч.

З бокового вікна ракети, яка лежала на боку, виблискував яскравий огонь. Сніп проміння освітлював кам’янисту поверхню, на якій я стояв, і бік ракети з прикріпленою маленькою місячною ракетою. Вона мала вигляд вагона-яйця — довжина її не перевищувала трикратного розміру висоти. Зверху — місток, як на підводному човні, з сидіннями, знизу — колеса.

Навколо мертва пустиня. Холоду я не почував в своєму електрифікованому костюмі. Але вигляд цієї чорної пустині заморожував душу. Місяць, Місяць! Чарівник ночей, оспіваний поетами. Красень Місяць!.. Якби знали поети, який жахливий, незатишний вигляд він має!

Соколовський нахиляється і проводить по поверхні ґрунту рукою. Я роблю те саме. Якийсь наліт, чи то пил, чи попіл темного кольору. Під ним виступи граніту.

Я немов у сні. Оце Місяць, — намагаюсь я сам себе переконати. Авжеж. Той самий Місяць, про польоти на який мріяло стільки людей. Я стою на Місяці. Цей ґрунт під ногами не «земля», а «місяць». Все це каміння — місячне каміння… Щоб переконати себе, що я не сплю, вдаряю ногою об ґрунт. Злітаю вгору. Еге ж, на Землі так не підстрибнеш… А проте, якби не ці стрибки, не легкість Тіла, люди могли б ясно уявити собі, що вони на Місяці. Для цього досить було б вибратися темної ночі на вершину голої, безсніжної гори, одягти на себе ось такий костюм і блукати. Нічого особливого!

З великої ракети виходять капітан і механік, щоб допомогти зняти наш ракетний автомобіль. Соколовський обережно, щоб не відштовхнути далеко вбік, торкається до мого плеча і показує на яйцевидну ракету. Геолог жестом запрошує мене взяти участь в загальній роботі. Я дивлюся на ракету-авто. Хоч яка вона мала — вага її повинна бути значною. Одначе, я не бачу ні канатів, ні лебідок, ніяких пристосувань для спуску. Механік працює вгорі, одгвинчуючи гайки. Капітан, Соколовський, Тюрін і я стоїмо внизу, готові прийняти ракету, як тільки вона звільниться. Але ж вона роздушить нас… Проте, ми на Місяці. До цього не зразу звикнеш. Ось уже кормову частину «яйця» відгвинчено. Ракетка опустилась кормою. Соколовський ухопився за її край. Капітан стоїть посередині, я — біля носової частини. Зараз ракета сприсне вниз… Я вже тримаю руки напоготові і думаю про те, куди відскакувати, якщо вага прийдеться мені над силу. Однак, мої побоювання були даремні. Шестеро рук підхопили ракетку і без особливого напруження поставили її на колеса.

Капітан підійшов до Тюріна, торкнувся своїм скафандром до його скафандра і щось сказав. Капітан і механік махнули нам рукою і пішли у велику ракету. Тюрін запросив мене і Соколовського ввійти в наш автомобіль. Хоч в ньому і було досить тісно, та зате ми могли звільнитися від наших костюмів і розмовляти.

Порядкував усім Соколовський, вже знайомий з будовою маленької ракетки. Він засвітив світло, наповнив ракету киснем, затопив електричну піч.

Ракета всередині нагадувала