read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 182
Перейти на сторінку:
за кожних нових обставин перейматися вірою, що «це зовсім не те»; через таку свою здатність люди раз у раз попадають пальцем у небо в художніх оцінках, у політиці тощо, не помічають, що нині вони підносять нову школу малярства за те, що десять років тому здавалося їм викрутасами, не помічають, що в них уже інший погляд на ту політику, яку вони брали на зуби, не помічають, що вони, нібито вибравшись на правдивий шлях, знову збиваються на манівці, бо ті постали перед ними по-новому і тому нерозпізнаними. Зрештою, якщо навіть прогріхи у вуйка не такі, як у небожа, спадковість усе ж таки подекуди дається взнаки; адже наслідки не завше подібні до причини, як копія до первотвору. 1 якщо у вуйка рильце в пушку ще більше, він може любісінько собі мати за менш тяжкі.

Гнівно дорікаючи Роберові, який зрештою сном-духом не знав про істинні вуйкові уподобання, барон у цей час, ба навіть якби це діялося за часів, коли вуйко свої вподобання таврував, міг бути цілком щирим, вважаючи, з погляду світовця, що Робер куди гріховніший за нього. Хіба в момент, коли вуйкові доручено оханути Робера, тамтому не загрожувало відлучення від свого кола, хіба він не ризикував позбутися членства Жокей-клубу, хіба не був осудовиськом людським, бо взолочував жінок послідущого штибу, не водився з письмаками, лицедіями, жидами, з числа тих, хто до вищого світу не належав, не дотримувався переконань, якими сходився з запроданцями, завдавав прикрощів своїй рідні? Чим це соромітне життя скидалося на життя пана де Шарлюса, який зумів не лише зберегти, а й піднести своє становище, привілейоване становище германського роду, до такої міри, що сидів тепер на високому стільці, що знайомства з ним шукали, що під нього підмощувалися великосвітські обранці, що, пошлюбивши принцесу Бурбонську, жінку непересічну, він здолав ощасливити її, а, повдовівши, звеличував пам’ять померлої святобливіше й ревніше, ніж це заведено в світі, й довів цим, що він не лише добрий син, а й добрий чоловік?

— А ти певен, що пан де Шарлюс мав аж стільки коханок? — спитав я, звісно, не з гемонським наміром відкрити Роберові таємницю, що я виявив, а тому, що мене дратувало, як можна було з такою певністю й зарозумілістю вішати на вуйка те, чим він не грішив. У відповідь на це моє, наївне, як йому гадалося, заперечення Сен-Лу знизав плечима. «Зрештою я його за це не ганю, як на мене, він має цілковиту рацію». І Робер заходився розробляти теорію, яка б ужахнула його самого в Бальбеку (там уже не ганебний стовп, а кара горлом здавалася йому єдиною достатньою карою для спокусника). Бо тоді він був ще закоханий і ревнував. А оце добалакався до того, що почав визнавати корисність борделів. «Тільки там знайдеш обув’я на свою ногу, те, що в полку називають габаритом». До цих веселих домів він уже не виявляв нехоті, як у Бальбеку, коли я згадував їх; нині, вислухавши Роберову думку, я признався, що мене ознайомив з ними Блок, а Робер відповів, що дім, куди Блок водив мене, мабуть «щось геть-то мерзосвітне, рай голодранця». «А втім, треба зважати на обставини. Де це?» Я відбувся загальниками, бо згадав, що саме там віддавалася за луїдор Рахиль, його тодішня любов. «У кожному разі я покажу тобі щось вищого штибу, там жінки просто казкові». Я попрохав Робера хутчій повести мене до якогось відомого йому закладу, очевидно, куди ліпшого за той, де ми побували з Блоком, але Робер висловив щирий жаль, що не може вдовольнити моє жадання цього разу, бо завтра вже їде. «Це буде в наступний мій приїзд, — проголосив Сен-Лу. — Ти побачиш, там навіть є справжні юнки, — додав він із таємничою міною. — Там є панночка, мадмуазель де... здається, д’Оржвіль, повір, батьки її — люди вельми достойні, мати нібито з дому Ла Круа-л’Евек, вершки товариства, навіть, коли не помиляюсь, чи не кревні тітки Оріани. Зрештою досить глянути на цю малявку, зразу відчувається, що то панночка з найкращого дому! (Я вловив, як по Роберовому голосу майнула тінь духу Ґермантів, — так десь у піднебессі, не зупиняючись, пропливе хмара). Щось карколомне! Батьки нездужають і їм не до доньки. Ба, мала розважається, як може, маю надію, ти якось розвеселиш цю крихітку». — «Коли ж тебе ждати знов?» — «Хто зна; якщо тобі не конче потрібні дукині (титул дукині у середовищі аристократії означав належність до найвищого рангу, як для люду — титул принцеси), можу почастувати тебе ласим шматочком геть-то в іншому роді — камеристкою пані Пютбюс».

Цієї миті увійшла до гральні пані де Сюржі, розшукуючи своїх синів. Угледівши її, пан де Шарлюс порвався до неї з радісною усмішкою, яка вразила маркізу тим приємніше, що вона сподівалася крижаного холоду від барона, який завжди горою стояв за Оріану і єдиний з усієї родини, вкрай поблажливої до дукових вихваток, поблажливої з розрахунку на його спадщину і з заздрости до дукині, безжально бойкотував братових коханок. Отож-бо маркіза де Сюржі чудово зрозуміла б барона, якби він поставився до неї з убивчою сухістю, але їй було невтямки, чому він такий радий її бачити. Пан де Шарлюс захоплено заговорив з нею про портрет, який колись малював з неї Жаке. Його захоплення переросло в екстазу, і ця екстаза, хоч і небезкорислива (йшлося про те, щоб заступити маркізі дорогу, «скувати» її, як висловлювався Робер, маючи на увазі намагання стримати сили ворога на певному місці), все ж, може, була й щира. Адже якщо кожен милувався у синах царською поставою й очима маркізи де Сюржі, то барон міг зазнавати зворотної, але не менш живої втіхи, бачачи поєднання цих гарних рис у матері, як на портреті, який сам собою не породжує жадання, але наснажує естетичною насолодою жадання, скреслі завдяки йому. Такі, власне, жадання ретроспективно надали змислового чару навіть портретові пензля Жаке, і в цю хвилю барон залюбки купив би той портрет, щоб за ним вивчати фізіологічний родовід молодих Сюржі.

— Ти бачиш, що я не передаю куті меду, — промовив Робер. — Поглянь, як мій вуйко підлещується до маркізи де Сюржі. І в даному разі мене це дивує. Якби про це дізналася Оріана, то нетямилася б з люті. Як на те пішлося, хіба мало на світі баботи? Чому вуйкові

1 ... 30 31 32 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"