Читати книгу - "Діамантовий берег"

І в міру того, як справа із сковорідкою просувалася вперед, голова Куприкові опускалася все нижче й вернулася набік.

Та ось, нарешті, велике таїнство завершилося. Про це сповістив Пилипів вигук:

— Готово! Вже вишкварилися! Зарум’янилися — очей не одірвеш! Ну, спробуємо, яке воно! — Пилип, видно, спробував, бо через якусь мить знову залунав його голос. — От смачно, як мед!

Слідам за цим почувся Хомин голос:

— Ану дай і я. — Хомі, певне, теж сподобалося, він прицмокнув і потяг розімлілим голосом: — Ще краще, як мед! Гарне, гарне!

Після цієї Хоминої рекомендації знову настала тиша. Слідом за нею пролунав невтомний Пилипів голос;

— Уже готове, Куприку, їж! Чого ти голову одвернув? Ти думаєш, яке воно? От правду кажу: добре, як мед!

Але Пилип, видно, був недостатньо красномовний, і на переди ній край вийшов Хома. Він звернувся до Куприка з такими словами:

— Ти не одвертайся, а прямо дивись на сковорідку. Я, коли ми тоді з Пилипом вперше їли, теж одвертався, а покуштував, кажу Пилипові: «От гарне яке!» І Пилипова баба, як їла, все хвалила… То й ти, чуєш, Куприку, їж… їж…

Голос Хомин був напоєний співчуттям і душевність, І все ж за хвилину почулося не плямкання, а сильне Куприкове схлипування і слова:

— Ой, навернутися не можу… Пробую, пробую, а воно не навертається. І очі дивитися не хочуть, і рот не розтуляється, і шия не слухає…

І Куприк — майбутній матрос — заридав!

Григорій Савич, Люся, навіть Тимофій обернулися на те ридання.

— Бач, як плаче, — зітхнула Люся. — І вирости хоче, і їсти не може…

Люсі було жаль Куприка. Але мала вона й іншу печаль. Пов’язана вона була з Пилипом. «Ну постривай же, — кипіла дівчинка, — тепер я і на сто кроків не підпущу до себе. Не хочу дружити з таким жабоїдом!»

Женьку так само розривали двоїсті почуття: з одного боку, йому було шкода Куприка, що він не може їсти печені, отож певне, і не виросте. З другого боку, в грудях у Женьки таїлося побоювання. Що ж буде з Куприком, коли його пожене в ріст?! Тепер з ним нічого не зробиш, а тоді? І Женька то поривався крикнути: «Куприку, їж, воно ж гарне, як мед!», то стримував себе, проказуючи в думці: «Не їж його, Куприку, воно гидке!»

Колись жив на світі дядько Буридан, а в нього був осел, не Явтух, а якийсь інший. Так цей осел потрапив у таку біду: забрів між дві копиці і не міг вирішити, в якій з них смачніше сіно. Потягнеться в один бік, неначе ж там така отава, що вже кращої і бути не може, але поки це думає, другим оком назорить другу копицю, і здасться йому, бідолашному, що тут ще краща. Отак тикався то в той бік, то в другий, та й помер з голоду.

Женька не помер з голоду, бо перед тим добре наївся картоплі із салом, але попостраждав Женька багато. І червонів, і блід, і схоплювався, і сідав, та так і не міг ні сказати: «Куприку, їж, бо ж солодке, як мед!», ні: «Куприку, не їж!»

Куприків плач стривожив і Олю. Вона одклала ложку, прислухалася до того, що діялося за кущами, потім, коли звідти долинуло вже не стримуване Куприкове ридання, схопилася і майже побігла за кущі. Там вона побачила розгублених Пилипа й Хому і скуленого Куприка. Від цієї картини в Олі заболіло у грудях. Вона поклала Куприкові руку на плече і, тамуючи сльози, сказала тихо-тихо:

— Ти не плач, Куприку. Не треба плакати. Ти краще поглянь на печеню, яка вона гарна! Ось підведи голову, глянь!

— Не можу, — здригався в риданні Куприк.

Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:

— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися і заплющ очі і їж…

Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:

— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане. — Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки… — Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята… От їй-право…

Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:

— Ой, не можу, Олько… Душа не приймає…

Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:

— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!

Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:

— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!

— Їж, Куприку, — сказала й Оля. — І я з тобою. А вдвох буде веселіше.

Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.

Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив