Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Але я цього не знатиму.

…До кнайпи ми підійшли в цілковитій мовчанці. Я окинув натренованим поглядом залу. Відвідувачів було небагато. Цінних відвідувачів — і того менше. Мабуть, люди сьогодні не захотіли розходитися після зустрічі князя й пішли супроводжувати його до місця ночівлі у якомусь із центральних готелів, і їм поки було не до їжі й питва. От опісля кожен захоче поділитися враженнями, і тоді до самого ранку тільки встигай підносити їжу і підливати питво.

Залу прикрашали малюнки на стінах у вигляді апетитних натюрмортів, квітчасті обруси[58] на квадратних столиках і подушечки на сидіннях стільців, такі ж квітчасті штори на вікнах і балдахіни над шинквасом…

Фонсьо хотів, щоб у нього все було не гірше, ніж у фешенебельних рестораціях, але публіка, яка тут збиралася, не дуже зналася на фешенебельності. Це були або гості міста, які дорогою від залізниці до центру мусили вступити кудись і перехилити чарку, або міщани з інших дільниць та околиць, які хотіли зовсім трішки подряпати собі нерви і подивитися на «цих батярів» зблизька, причому заходити далеко за межі цивілізації вони остерігалися (і цілком слушно).

Якось Фонсьо навіть обмовився, що було б непогано тут, на розі Янівської і Клепарівської, улаштовувати для такої публіки показові батярські бійки з кількома краплями крові і співати батярські пісеньки.

Нам було дивно це чути, бо коли ми билися, то кількома краплями крові не обходилося. А пісеньок взагалі не співали. Не до того було.

Тому поки що Фонсьо залишив цю свою ідею до кращих часів…

В одному закутку під стіною було темніше, ніж всюди, і столики стояли відокремлено, і гамір та тиша кнайпи однаково долинали сюди приглушено й здалеку. Тут вирішувалися важливі справи і творилися оборудки, про які іншим знати не треба було.

— Сиди тут, — я тицьнув пальцем на найближчий до глухого кута стілець. Стілець повністю проігнорували, як і мій палець.

— А ти куди йдеш?

Кельнер, він же унікум з найтоншим слухом, професіонал у справі витягування з уривків ділових розмов, дружніх балачок, любовних перешіптувань та бурхливих лайок потрібну нам інформацію, він же Мовчун, кивнув мені й за секунду підійшов. Працював сьогодні в залі, а отже, щось назрівало, і треба було продегустувати настрої суспільства.

Перед тією пам’ятною облавою, коли мене ледве не втопили, а вуйка ледве не засадили, Мовчун прихворів, і перед поліцією всі виявилися лопухами. Вуйко після цього заповажав його ще більше. Зі мною відбулося те саме з точністю до навпаки.

— Обслужи, за мій кошт.

Кивок.

— Гляди ж мені, за королівськими мірками.

Знову кивок. І абсолютно порожній погляд. Я нахилився до його плеча і шепнув:

— Тільки помилково не насип замість солі корму для щурів.

Ніяких заперечень. Тільки кивок.

Для тих, хто не зрозумів, — моя фраза жартом не була. Аж ніяк.

— Стривай, Мар’яне, а ти не будеш сідати?

Встигнемо ще.

— Я поозираюся тутечки злегка…

— Ну, тоді я теж походжу, подивлюся.

Я на хвилю уявив собі Янека, який швендяє закладом вуйка Фонся. Добре, що поруч була стільниця, на яку можна опертися руками.

— Тобі подадуть наші фірмові страви, розслабся, посмакуй, пальчики пооблизуй, не кремпуйся, тут так прийнято. Словом, відчуй себе людиною.

— А ти?

А мені не грозить. Звір усередині мене чатує і людину не впустить.

— Я швидко.

Ми в місті лише годину. У кнайпі — лише п’ять хвилин. А той, кому слід усе знати, уже знає, що я заніс ногу над східцями, а руку — над перилами горищних сходів, як робив триста років з однією і тією ж думкою. І думку цю він теж ясно зрить. Той, кому слід усе знати. Ні, я не маю на увазі Всевишнього. Та й Всевишній, думаючи про своїх дітей, навряд чи має на увазі мене.

Кожному — того пана і слугу, яких він заслуговує.

Але Фонсьо ніколи себе паном не кликав. І до слуг своїх численних ставився далебі непогано. Почасти. А зі мною так зовсім панькався. Коли видавалася вільна хвилька і всі дітлахи звалювали бити байдики, він заводив мене на горище, садовив за стіл із фарбованого дерева і змушував читати, писати, рахувати, перекладати, переказувати і знову перекладати, усе строго по книжці, від і до, причому висловлюватися треба було правильною мовою. А відмовляти йому — це рити собі дорогу просто на Янівський цвинтар.

Через горищне вікно пробивалося світло і вулична метушня — і я відмовляв. Не раз і не два. Після чого з новими силами брався за науку. І перевиконував норму на багато днів уперед. Били мене строго буковою тростиною. Скільки треба. Від і до.

Що не кажіть, вуйко виділяв мене з-поміж інших. Не кожен захотів би втовкмачувати в мою пусту макітру зерна розуму. Чи означало це, що він… можливо… іноді… хоч трішечки… мене любив?

Я заніс ногу над останньою сходинкою. Просто деколи хочеться, щоб тебе любили, от і путаєш Божий дар з яєчнею.

…Коли я спустився вниз, кнайпа явилася мені милим серцю раєм, у крайньому правому куті якого ошивався рудий ангелик і заводив шури-мури з…

— Здоровенькі були, Аничко, — плеснув я