Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

Лось підвівся, взяв великий камінь і пожбурив його з табун риб. Голову ломило. Світло різало очі. Вдалині виблискувала кригою, піднімалася з-за гаю гострим шпилем гірська вершина. «Треба дихнути крижаного повітря». Лось примружився на алмазну гору і через голубі зарості пішов до неї.

Дерева скінчилися, перед ним лежало пустельне горбкувате плоскогір’я, — крижана вершина була далеко. На дорозі під ногами валялися шлак і щебінь, скрізь — отвори занедбаних шахт. Лось уперто хотів схопити зубами шматок того снігу, що сяяв удалині.

Осторонь, у виярку, здіймалася коричнева хмара куряви. Гарячий вітер доніс шум безлічі голосів. З висоти пагорка Лось побачив великий натовп марсіан, що брели сухим руслом каналу. Вони несли довгі палиці з прив’язаними на кінцях ножами, кирки, молоти, якими розбивали руду. Брели, спотикалися, погрожували зброєю і люто ревли. За ними, над коричневими хмарами, пливли хижі птахи.

Лось пригадав недавні слова Гусєва про події. Подумав: «Ось — живи, борись, перемагай, умирай… А серце держи на прив’язі».

Натовп зник за горами. Лось ішов швидко, схвильований рухом, боротьбою, і раптом зупинився, задер голову. В синій високості плив, знижуючись, крилатий човен. Ось блиснув, окреслив коло, все нижче, нижче, ковзнув над головою і сів.

У човні підвівся хтось, закутаний у біле хутро, біле як сніг. Із-за хутра, з-під шкіряного шолома на Лося дивилися схвильовані очі Аеліти. Гаряче забилося серце. Він підійшов до човна. Аеліта відгорнула на обличчі вологе від дихання хутро. Потемнілим зором Лось дивився на її обличчя. Вона сказала:

— Я по тебе. Я була в місті. Нам треба тікати. Я вмираю від туги за тобою.

Лось тільки стиснув пальцями борт човна, важко перевів подих.

Лось сів позаду Аеліти. Механік — червоношкірий хлопчик — плавним поштовхом підняв крилатий човен у небо.

Холодний вітер кинувся назустріч. Біла як сніг шубка Аеліти була просякнута грозовою свіжістю, гірським холодом. Аеліта обернулася до Лося, щоки її палали:

— Я бачила батька. Він мені звелів убити тебе і твого товариша. — Зуби її блиснули. Вона розтулила кулачок. На кільці, на ланцюжку, висів камінний флакончик. — Батько сказав: хай вони заснуть спокійно, вони заслужили на щасливу смерть.

Сірі очі Аеліти пойнялися вологою. Та одразу ж вона засміялася, зірвала з пальця кільце. Лось схопив її за руку.

— Не кидай. — Він узяв у неї флакончик і засунув у кишеню. — Тепер і життя і смерть — ти. Коли настане страшний час самотності, я знову відчую тебе в оцій крапельці.

Намагаючись зрозуміти, Аеліта заплющила очі, притулилася спиною до Лося. Ні, все одно не зрозуміти.

Шум вітру, гарячі груди Лося за спиною, його рука, занурена в біле хутро на плечі, — здавалося, кров їхня біжить спільним коловоротом, у спільному захваті, одним тілом летять вони в якийсь стародавній спомин.

Ні, все одно не зрозуміти!

Минула хвилина — трохи більше. Човен порівнявся з Тускубовою садибою. Механік обернувся: у Аеліти і Сина Неба були дивні обличчя. В їхніх зіницях світилися сонячні цятки. Вітер м’яв сніжну шерсть на шубці Аеліти. Захоплені очі її дивилися в океан небесного світла.

Хлопчик-механік уткнув у комір гострий ніс і безгучно засміявся. Поклав човен на крило і, розтинаючи повітря крутим падінням, спустився біля дому.

Аеліта отямилася, почала розстібати шубку, але пальці її ковзали по пташиних голівках на великих ґудзиках. Лось підняв її з човна, поставив на траву. Аеліта сказала хлопчикові:

— Приготуй закритий човен.

Вона не помітила ні Іхоньчиних червоних очей, ні жовтого, як гарбуз, перекошеного страхом обличчя керуючого, — усміхаючись, неуважливо обертаючись до Лося, вона пішла попереду нього в глиб дому.

Вперше Лось побачив кімнати Аеліти — низькі золоті склепіння, стіни, вкриті тіньовими зображеннями, ніби фігурками на китайській парасольці, відчув запаморочливий гіркуватий теплий запах.

Аеліта мовила тихо:

— Сядь.

Лось сів. Вона примостилася біля його ніг. Він ніжно дивився на її попелясте волосся, тримав її руки. Вона сказала:

— Тобі, мабуть, нудно зі мною? Вибач. Я сказала Ісі: постав якнайбільше квітів у їдальні, коли він лишиться сам, хай йому грає улла.

Аеліта сперлася ліктями об коліна Лося. Обличчя її було замріяне.

— Ти слухав? Ти зрозумів? Ти думав про мене?

Вона глибоко зітхнула. Обличчя її видавалося щасливим.

— Батько дав мені отруту, але я бачила — він не вірить мені. Він сказав: «Я вб’ю і тебе і його». Нам недовго жити.

Вона затнулась і дивилася, як холодною рішучістю спалахнули очі Лося, — рот його вперто стиснувся.

— Гаразд, — мовив він, — я боротимусь. Аеліта присунулась і зашепотіла:

— Ти — велетень моїх дитячих снів. У тебе прекрасне обличчя. Ти дужий Син Неба. Ти мужній, добрий. Твої руки — з заліза, коліна — з каменю. Твій погляд смертельний.

Її бурмотіння стало невиразне, ледве чутне. Лось відгорнув з її обличчя волосся.

— Що з тобою?

Тоді вона поривчасто обняла його за шию, мов дитина. Виступили великі сльози, потекли по її худенькому обличчю.

— Я не вмію кохати, — сказала вона, — я ніколи не знала цього… Пожалій мене, не гребуй мною. Я розповідатиму тобі цікаві історії. Розповім про страшні комети, про битви повітряних кораблів, про загибель чудової країни по той бік гір. Тобі не буде нудно кохати мене. Мене ніхто ніколи не пестив. Коли