Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я кохаю тебе.
— І я тебе.
Анна дрімала у ліжку, синє волосся прикривало її оголені плечі. Бенедикт сидів у кріслі і спостерігав за, як йому здавалось, чимсь незрівнянно прекрасним. Була спокійна тиша. Йому було затишно дивитись на кохану, настільки ж, наскільки їй було затишно спати. В неї були чудесні сни.
За вікном була міцна ніч. Хлопець тримав в руках один із зошитів, дивився на дівчину і писав вірш.
Бенедикт був щасливим і по вуха закоханим. Він неймовірно радів, що вирішив піти з дому. Бо це поки було найправильнішим рішенням у його короткому житті. Якби він не втік, то не зустрів би її, а життя без неї — сіре. Вона для нього здавалась незвичайною. Магією. Він дякував вищим силам, що сталося все так, як сталося.
Хлопець вирішив уже не заховувати зошит з віршами в шухляду, а покласти на стіл, та коли він простяг руку, записник вислизнув з його долоні і впав на підлогу. Тишу порушив глухий звук. Хлопець поглянув на дівчину і побачив, що вона усміхається з заплющеними очима.
— Ти не спиш?
— Ти такий смішний… — відповіла дівчина, розплющуючи очі.
— Смішний?
— Твоя незграбність така чарівна і кумедна.
— Такий уже я є… Ти ідеш додому? — здивувався він, бо дівчина піднялася з ліжка, поцілувала його і почала одягатись. Його це здивувало, бо надворі було, напевно, о пів на першу.
— Йду, бо батько непокоїтиметься, — промовила Анна. — Проведеш мене до автобусної зупинки?
— Так, залюбки.
— І ще дещо: можна мені взяти хоча б один зошит додому? — скромно запитала Анна, дивлячись на купку зошитів на столі.
На Бенедиктовому обличчі розпливлась усмішка, і він мовчки простягнув дівчині один із зошитів. Він був радий, що хтось зацікавився його віршами. Він цінував це.
— Дякую, — відповіла Анна.
— Скажи, я перша, хто почитав твої вірші?
— Перша.
Бенедикт і Анна йшли по тротуару нічної вулиці. Це був доволі небезпечний район — Бенедикт це вже розумів, та сьогодні на вулицях нікого не було, тож можна було насолоджуватись нічною прогулянкою з коханою людиною.
Ніч. Зорі на небі. Вона. І ледь відчутний холод.
Бенедикт йшов з натягнутим на голову капюшоном і тримав руки в кишенях, а за передпліччя лівої його тримала Анна. Його це гріло. Він відчував, що вже не самотній.
За стільки років він справді розумів, що не самотній.
— Але чому, Бенедикте? Невже ти думаєш, що вони погані?
— Можливо, й думаю… Проте лише частково… Найбільшою причиною було те, що всім було начхати на них. Люди бачили, що я пишу, та ніхто ніколи не питав, що це. Ти перша, хто ось так насмілився прочитати їх без моєї згоди.
— Бенедикте, вони прекрасні.
— Ти справді так думаєш?
— Звичайно. Коли я їх читала, Бенедикте… Я торкалася зірок! — знайшла потрібні слова Анна, і підлітки перевели погляд на всіяне іскорками небо. — Їх неможливо не помітити. Це дивно, що ніхто їх не бачив. Їх же так багато. І кожен з них прекрасний.
— Дякую тобі.
— І знаєш… Хіба це не мета?
— Тобто?
— Тобто ти пишеш прекрасну поезію… Невже тобі не хочеться, щоб це побачили інші? Невже не хочеш якось себе реалізувати? — почала дівчина. — Повір, ці рядки можуть допомогти багатьом людям зрозуміти себе. Допоможуть описати їм те, що вони відчувають і не можуть знайти потрібних слів. Ти захоплювався танцем Макса, але твій талант не менш прекрасний, і, повір, люди ним теж захоплюватимуться.
— Не знаю, — признався Бенедикт. — Я про це ніколи не думав. Звісно, писати я буду завжди. Це для мене, як дихати. Але щоб ці вірші читали інші… Не знаю… Ти сама бачила, як я зреагував, коли ти їх прочитала! Я був не готовий!
— Люди ніколи ні до чого не готові, — промовила дівчина. — І ще: ти просто не був у них впевнений… Але тепер ти знаєш моє ставлення до них… Невже ти досі не віриш в їхню красу?
— Вірю… Якщо ти кажеш, що вони хороші, то я вірю тобі, звичайно… — мовив Бенедикт. — Вибач, що накричав. Тепер я вірю, що вони заслуговують на увагу… Але що я можу зробити, щоб їх побачили інші?
Анна усміхнулась і поцілувала хлопця в щоку.
— Головне те, що ти визнав, що твої вірші заслуговують стати твоєю метою. Перший крок зроблений. Головне, що ти готовий ділитися ними з людьми. Це поки найголовніше.
— Я кохаю тебе, — промовив Бенедикт.
— І я тебе.
На зупинці вони стояли, тепло обіймаючи одне одного. Анна тулилась вухом до Бенедиктових грудей і слухала його серцебиття. Вона була ладна проводити з ним кожну секунду свого життя — і цього було б їй мало. А коли приїхав автобус, вони поцілувались і попрощались.
— Це незабутній вечір, — мовив Бенедикт.
— Для мене теж, — відповіла Анна. — З днем народження тебе.
Хлопець лише усміхнувся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять кроків назустріч вітру», після закриття браузера.