Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, це — здичавіння власного серця, пам’ятаючи, що найсправедливіший суд — суд нашого сумління. Далеко не кожна людина наділена моральним інстинктом, бо закладається він у ранньому дитинстві й ніколи не зникає. Моральний інстинкт — це неприйняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Моральний інстинкт — це коли мати не відрікається від потворної дитини і любить її, хоча кожен день у неї серце спливає кров’ю. Моральний інстинкт — це не фанатизм святих та героїв, не вогонь, який обпікає, а лагідне тепле світло багаття, де так приємно гріти руки. Моральний інстинкт породжує переконання, а не одержимість, почуття, а не пристрасті. І вже, певно, для нього не існує поняття жорсткої необхідності, яка пахне кров’ю і завжди порушує чиїсь життєво необхідні права.

Нинішнє ставлення до старості таке ж атавістичне, як і сотні років тому: старі люди обтяжують плем’я, котре йде вперед, залишаючи старих вмирати на узбіччі. Разом із кровними зв’язками відсікається заразом і минуле, щоб правда не здобула над людьми владу. Але минуле неминуче опиняється попереду в образі їхньої ж старості. Справжня старість — це безсилля душі у безсилому тілі. Якщо щось не так, настає трагедія Фавста чи Курта Кобейна: вибух почуттів нічого не має спільного із тихим безболісним згасанням, яке триває часом ледь не половину життя. Хвороба, що поволі підточує й приводить до летального закінчення. Старіння так тісно зв’язане з тілом і завдає стільки болю, що людина воліє закам’яніти. Вона тяжко працює, оточує себе надмірною кількістю речей, вибудовуючи стіни індивідуальної мушлі. Те, що Екклезіаст передає словами, які виходять просто зі зболеного серця, звичайна людина примірює до суттєвих, як їй здається, матеріальних вартостей, спонукаючи власних нащадків до інфантильності. Вона гадає, що коли її діти не матимуть життєвих проблем, пов’язаних зі статками, то досягнуть успіхів у сферах духовних. Нарешті у них є міцний фундамент і надійні стіни, та тут надходить старість і звалює на тіло цілий оберемок хвороб, з якими вони вже не годні впоратись. Людина стає залежною і з нею поводяться, як з нерозумною дитиною: вкладають до ліжка, хвалять за чемність і сварять за неслухняність, або й карають. Спочатку їй увага навіть приємна, бо наче повертає у дитинство, але час надто коштовний: треба віддати світові власний досвід і ще пізнати те, що варто пізнати.

У тому печальному світі сумління витворює Бога любові, перекладаючи на Його плечі опіку над немічними. Жорстокості більшає, також брутальності, ненависті, відрази, але все це компенсує надія — звільнитись нарешті від тіла й почуттів, пов’язаних з ним. У декого надія асоціюється із втручанням Бога, хоча у природі не існує жодного втручання. Яйце перетворюється на гусеницю, гусениця стає коконом, а з кокона вилітає метелик. Але навіть із загибеллю метелика не закінчується життя: він відкладає яєчка і все повторюється. Людина ж розмножується на стадії гусениці, котра невпинно пожирає усе на своєму шляху. Старість для неї — кокон. Людина не здатна жити легко. Вона існує, налякана собі подібними, у вічній боротьбі за їжу і життєвий простір. Наслідки цієї боротьби: обвисла шкіра, зморшки, великий живіт, погаслий погляд і невиразна мова, що дратує оточуючих. Передчуття прощання — жаль за світом, якого ти так і не зрозумів, і тільки тепер починаєш безкорисливо любити, але не здатний передати це словами і навіть думками. Що не здобудеш у молодості, на старість не знайдеш.

І пам’ять рушає вниз, далеко-далеко, у ті місця, де ти мав шанс почати свій справжній шлях пізнання — у дитинство. Цей зворотній шлях завершує коло життя, за яким жменьку безсилої всохлої плоті очікує повне забуття, а що може бути після забуття? Нічого. Людина боїться Нічого ще більше, ніж хаосу.

Десь у вбогому притулку з вицвілими стінами і витертим лінолеумом, у запаху цвілі, доживає віку людина, відлучена від природи, яка є нашим лікарем і нашою матір’ю. Вона живиться крихтами чужого буття і ніколи не протестує проти абсурду й ганебності такого існування. Кожен пізнає ці почуття рано чи пізно.

Беззахисність звільняє нас від відповідальності за існуючий світопорядок. Парадокс: протягом усього життя нас обтісують, щоб надати правильної форми, хоча б цеглини, бо з неї зручно класти стіну, а потім виявляється, що це — без сенсу, що форма без її наповненості нетривка, і ось стіна починає валитися. Як у легенді про короля Артура, коли не можна було побудувати замок, бо, як тільки стіна досягала певної висоти, вона розсипалась. Однак ми продовжуємо будувати, скріплюючи цеглини розчином суспільної необхідності. Що не зруйнується війною, те знищить час, бо як лелека не прихилиться до зграї круків, так людина не зможе стати своєю серед чужих, а безсмертний — жити серед смертних. Втім, щоб жити вічно, треба перейти до іншого світу, а не залишатись у цьому, бо так тільки здається, ніби безсмертний може зробити і пізнати більше. Нічого подібного: втомлена свідомість врешті почне згортатись, перетворюватись на ембріон, як у оповіданні Борхеса «Місто безсмертних». Втома — це знак, що наші емоції не витримують напруження. Навіть великі дерева втомлюються, і з них потрохи виходять сила і сама воля до життя. Тому алхіміки шукають спасіння у філософському камені й еліксирі молодості, що нібито наділяють силою і безмежними можливостями. Їм здається, що можна зробити витяжку із сили Бога, розлитої у створеному ним світі, тобто обдурити Бога. Звісно, Бог не може суперечити людській волі, заважати божевільним проектам спасіння людства. Він сам існує в людській подобизні, проте може дозволити собі бути кимось іншим: квіткою, каменем, стовпом вогню, океаном, самотнім лелекою чи зграєю круків, бо для нього не існує важливого і неважливого. Було б дивно, якби людині забаглося зробити витяжку зі Всесвіту, кинувши в тигель всього потроху з чотирьох стихій. То була б просто дитяча гра. Магія також створює тільки ілюзію сили. Коли не можеш нічого змінити у світі, який прирікає нас на замкнуте коло безвиході, дух часом вдається і до цього. Однак жодна магія не врятує від болю