Читати книгу - "Кожен день – інший. Щоденник"

фінікових гаях до кожної пальми підведена вода. Цим людям, напевно, легше вбити людину, ніж зрубати дерево. Усе потребує праці, але не монотонної, як у нас, з безконечними загонами картоплі й буряків, коли щедрим урожаєм не діляться, а закопують у землю, бо не можуть продати, а творчої. Пустеля — вчитель життя. Вона вчить цінувати воду і все живе, і навіть милосердя. Вчення Ісуса могло з’явитись тільки тут. Як любов, що нічого не просить і нічого не вимагає. Тому мені було тут так легко на серці, бо це як побувати на батьківщині. Звідти видно, де опинились усі ми і які ми жалюгідні в нашому марнославстві і суєті.

10.06.2012

Безпорадність

Дедалі більше ураганів, землетрусів та інших природніх аномалій. З цим доведеться жити тим, хто вже є, і хто ще буде. Одурманені запахом наживи й розваг, люди перейшли ту вузеньку смужку ледь прим’ятої трави, за якою починається агонія планети. Абсолютно неготові до цього, усе ще діти. Дорослість починається з внутрішнього благочестя, благоговіння перед життям. Від матері Кант запозичив усе найкраще, що було в пієтизмі, — подив перед Сущим і Вічністю, здатність робити моральний вибір навіть тоді, коли вибору немає.

Ніхто не знає, що робити. Хіба що заховатись під стіл.

11.06.2012

Простір

З вікна моєї львівської квартири погано видно небо. Нема неба — нема простору. Я завжди любила простір. У селі з порога видно гори, спускаєшся до річки — за нею поле. Душа якось зразу втихомирюється. На другий день відриваєшся від міського життя й виходиш з клітки, відчуваєш, як з тебе виходить отрута. Робити щось на городі, або просто йти, впускати у себе думки. Я думала, що більшість з нас навіть не здогадуються про те, що у нас всередині є поле з родючою землею. Треба просто звільнити її від мертвеччини, і насіння само прилетить з неба.

15.06.2012

Прохання мертвих

Не знаю чому, але писання цього роману виснажує мене емоційно, ніби я опиняюсь на початку XVII століття в Боневичах поблизу Добромиля і стаю активним учасником подій. І розповідаю цю історію людям, для яких вона більш зрозуміла, ніж моїм сучасникам. Боюсь, вона буде так само незрозуміла, як і моя історія про Кеніґсберг. Я ніби пишу вістрям голки по живому тілі. Це вже не література. Я намагаюсь дати людям те, що їм непотрібно. Ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра вже не буде людей. Воно не нагадує голлівудські подорожі в часі і вже ж не костюмовані драми. Тут головне втримати себе в стані напіводержимості, пережити цю історію і повернутись. Іноді мені здається, що я виконую прохання мертвих.

17.06.2012

Подих Гербурта

Вірш Гербурта після битви під Гузовом, написаний латиною: IN JOANNEM FELICEM HERBORT, FUGIENTEM EX PROELIO. Я знайшла цілу книгу віршів, які написали учасники рокошу Зебжидовського. Ця поразка була для них справжньою трагедією, для нас лише рядок в історії Речі Посполитої. Я ще цілком не переклала цей вірш: дуже динамічний, з повторами і українським словом-звертанням «Юначе!». А далі вкраплення польською «dla Boga, ne zabijajce!». Тоді Гербурт врятувався втечею, і після цього життя його вже не було таким, як раніше. Його поволі нищили цілих десять років. Вірш — це голос людини, що задихається. Якби не поезія, ніхто б не почув його. Чи боявся Ахілл, що відчував Агамемнон на полі бою? — Гомер нам цього не розповів.

19.06.2012

Староста мостиський Гербурт

Я тримала в руці карту й раз у раз позирала на неї. Вхід до замку залишився той самий, тільки міст вже не підіймається. Замість сторожової вежі над брамою бетонно-скляна коробка. Я зайшла з іншого боку, куди заїжджають машини, і ніхто мене не зупиняв. Думали, що я прийшла замовити пластикові вікна чи надгробний пам’ятник. Замість трьох будинків, тут було декілька. На одному був барельєф «1967», на іншому — «1973». Ще в одному місці був обгороджений розритий котлован, а при самих валах — ставок, дуже низько, з берегами, зарослими кропивою і будяками. Це місце пережило й завод. А історія зберігається у вигинах і випуклостях рельєфу. Якби не було заводу, були б гарні зелені пагорби з черешнями, вкритими дрібними солодкими ягодами. Я знайшла одну таку. Дивилась на місто і думала, що це таке бути старостою мостиським Гербуртом. А вчора переклала його вірш з латини. Дуже приблизний переклад. Я геть заплуталася в часах. Але так воно й повинно бути, напевно. Ми не знаємо історії і мусимо пізнавати її інтуїтивно.

22.06.2012

Гіпсовий рай