Читати книгу - "220 маршрутів"

— Я вас, чесно кажучи, не розумію! — звертаючись насправді до нього, класна раптом ужила множини. — Учителі витрачають свій вільний час, щоб зробити вам приємність, а ви цього не цінуєте?! Вам не соромно?!

Учні мовчали, мабуть, їм було соромно.

— Ще раз повторюю: присутність обов’язкова. Я особисто перевірю й відзначу кожного. І не прийму жодних пояснювальних від батьків! А хто не прийде, хай готується отримати знижену оцінку з поведінки!

Міколай подивився на хлопців. Усі без винятку похнюпились. Натомість дівчата, невідомо чого, виглядали цілком задоволеними. Та хто їх зрозуміє?

Маючи час до п’ятниці, адже тоді буде найкраща нагода вирішити справи з Меланією, Міколай обмежився до споглядання її краєм ока під час уроків і перерв. Вона поводилася так, наче його взагалі не існувало! От і добре, але ж він заслуговує хоч на якусь увагу? Колись вона підходила до нього без приводу, і корона не впала. Подумаєш, образилась! Зрештою, Меланія не була найважливішою в його житті. У середу на сторінці «QuaietSquard» у розділі «Новини» з’явилося оголошення, у якому повідомлялося, що в четвер о 17.00 на випадково вибраній кінцевій, якою стала зупинка «Новодвори», буде приклеєно ювілейну наліпку 50/300. Група запрошувала шанувальників відсвяткувати цю подію разом.

Міколай одразу вирішив, що мусить взяти в цьому участь. Може, якось принагідно йому вдалося б долучитися до діяльності групи? Через самітницьке життя часом йому бракувало дружньої підтримки. Зрештою, на кінцевій завжди можна вдати випадкового перехожого. Ризик мінімальний. Ну, тобто, якщо говорити про людей, бо трохи його турбувала пізня година. О такій порі він уже завжди намагався бути вдома.

У четвер Міколай повернувся раніше, одразу після уроків. Мати працювала за комп’ютером і на його появу особливо не відреагувала. І коли він сказав, що збирається до Маріуша й не знає, о котрій повернеться, вона лише неуважно гукнула:

— Будь обережний! — та знову поринула у світ героїв свого роману.

Міколай саме це й планував, хоча всередині щось підказувало йому, що цього разу він помітно ризикує. Абсолютно незнайомий район, кілометрів із двадцять від дому, без телефону (він же не дурний, щоб дозволити просто так забрати в себе мобільний), із поламаною рукою. Це вже не була досить безпечна поїздка до центру серед дня, це був справжній хардкор! Промайнула думка, що він може ніколи не повернутися. І вони навіть не знатимуть, де його шукати! Однак спокуса була надто сильною, тож він прийняв виклик і докладно перевіривши варіанти сполучення, обрав маршрут 509, що вирушав із кінцевої «Метро Політехніка». Попереду була щонайменше годинна дорога. А що там, укінці?

Як почувався Колумб, відкривши Америку? Наполеон, побачивши піраміди, чи Гагарін у кабіні корабля «Восток-1», коли вперше в історії облетів довкола земної кулі? Зрозуміло, як... Як Малий, коли його нога ступила на кінцеву «Новодвори». Той, хто сам не пережив такого, не зрозуміє. Була в цьому й гордість першовідкривача, і бажання володіти цим шматком світу. Має ж мандрівник отримати щось за свої труди? Наприклад, участь у ювілейній учті. Міколай роззирнувся, шукаючи очима веселу групу молоді, яка святкує з петардами й феєрверками завершення певного етапу спільної справи.

Він трохи спізнився, але було лише п’ять хвилин по п’ятій, невже свято вже закінчилось? Якщо не рахувати трьох постатей під зупинкою, кінцева була порожня. «QuaietSquad»? Він підійшов, удаючи розгубленого перехожого, який просто хоче перевірити маршрут. Та зблизька ситуація виглядала не дуже весело. Двоє нападників приперли до стінки Кайтека з його школи! Вираз обличчя в того був зовсім не такий переможний, як тоді, коли він конфіскував у Малого палички. Хлопець був до смерті наляканий. Він уже помітив Міколая, ті двоє ще ні.

— Жени бабло давай! — прозвучала врешті пропозиція, від якої неможливо відмовитися. А Малий, замість тікати світ за очі, гукнув, навіть не подумавши:

— Привіт, пацани! Пардон за спізнення, решти бригади ще нема? Чи вони десь застрягли?

Гопники озирнулися й здивовано подивилися на нього.

— Сподіваюся, я не заважаю? — звернувся він до них із виглядом простачка.

Тепер розклад був півтора на два. Та чи це щось змінювало? Навряд. На незнайомців це не вплинуло. Один з них явно зацікавився станом Міколаєвого рахунку, лишивши в спокої Кайтека й без зайвих церемоній запропонував Малому:

— Бабло або куртка!

— Віддай, — неохоче видушив Кайтек.

Однак Міколай, на щастя, не мав при собі грошей, а віддавати куртку не збирався. Він зміряв хлопців поглядом. Той, що переключився на нього, був майже на голову нижчий за Малого, другий на зріст такий самий, і якби не поламана рука, можна було би поспілкуватися.

— Гм, дайте подумати... Чи є в моєму розпорядженні на даний момент якісь фінансові засоби? — він зробив паузу, достойну Жебровського, а ті, наче він говорив не по-польськи, дивилися на нього, як загіпнотизовані. — А по морді давно отримував? — різко кинув Міколай і несподівано змахнув гіпсом. Якось так випадково на його шляху опинилося підборіддя курдупеля. Той схопився за щоку із зойком:

— У-а-а-а-а! — і аж присів від болю.

Вищий схилився над приятелем і тут-таки отримав від Кайтека ефектного копняка. Доки суперники відволіклись на якийсь час і оцінювали збитки, Міколай і Кайтек, не даючи їм часу отямитися, влетіли до автобуса 510, який саме рушав. Двері зачинилися, нападники лишилися на кінцевій, та віддалялася на безпечну відстань, а герої дня знесилено впали на сидіння.

— Дякую, старий! — видихнув Кайтек, однак відповіді не почув. — Ну, що з тобою? — він намагався розговорити Міколая. Та Малий зовсім не рвався підтримувати діалог.

Хлопець щойно тепер усвідомив, що відбулося, і хоч уже було по всьому, саме почав відчувати страх. — Чого ти так насупився? — Кайтек не припиняв спроб порозумітися. — Блін, я й не чекав, що з тебе такий