Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Там неможливо бути, — зітхнула вона й поклала сумку на землю.

Мене трохи трусило, можливо, від холоду. Стогони вже зовсім припинилися.

— Як давно з Голецом таке? — голос лікарки був трохи хриплий.

— Відтоді, як вони переїхали, — сказала я.

— Він сильно п’є, правда?

— П’є ром, — писнула я, — пляшку щодня.

Вона поглянула на мене.

— Голецова щодня ходить купувати її в магазині. Там продає мама Оліни, тож я знаю…

— Delirium tremens. Мені треба знову туди, не можу просто чекати, доки все заспокоїться.

Я сіла на сходи й руками обхопила себе за плечі, вранішній холод проникав до мого тіла навіть крізь Гонзів светр. Раптом у коридор вийшли всі: Шваб, санітар, лікарка й сама Голецова. Я зійшла сходами й зупинилася вже внизу перед бараком.

— То що? — запитала я, коли пані лікарка йшла до швидкої.

— Коли він після ін’єкції заспокоїться, відвеземо його до лікарні.

Я згадала про ряд корів, у деяких із них був скривавлений хребет. Я бачила й сама кілька разів, коли заміняла маму, як Голец бив граблями рябу, доки збирав під нею гній. Вони його боялися, завжди перед ним нервово витанцьовували й відходили, наскільки дозволяв ланцюг.

— Я піду додому, — сказала я.

— Дякуємо, — сказала лікарка Брейхова.

Халат у неї був розстібнутий зверху, на білому горлі світилася маленька підвіска на золотому ланцюжку. Червоне сердечко на золотій петельці висіло просто в ямці на її шиї. Я не могла від нього відвести погляд. Пані лікарка була ненафарбованою, я помітила невеликі зморшки біля очей та навколо рота, яких в ординації ніколи не помічала.

— Подобається? — запитала лікарка, прослідкувавши мій застиглий погляд.

Вона показала на серце вказівним правої руки.

— Це мені купив той… із яким я зараз зв’язалася, — швидко завершила вона. — Господи, де він ходить! — вона заговорила голосніше й роззирнулася, шукаючи санітара. — Ми маємо ще вкласти пацієнта.

— Мабуть, його затримав Швабал, — припустила я.

Вона сіла у відкриту кабіну швидкої, ноги в білих вузьких штанинах спущено назовні, запалила цигарку.

— Ви тут справді всі боїтесь, що вас затоплять? — запитала вона й подивилася пильно мені в обличчя.

— Половину села. До нацкомітету це вже прийшло офіційно. Висота 370,5.

— Ага.

— Ми, хто має хати найближче побіля річки, — сказала я, — уже ні на що не сподіваємося.

Лікарка Брейхова видихнула дим вгору й дивилася, як він розлітався в неї над головою.

— Що ми знаємо, Гано. У цьому соціалістичному господарстві зазвичай багато говорять і лише потім роблять. Вони почнуть щось робити в якійсь наступній п’ятирічці, ось побачиш. Якщо взагалі колись почнуть.

Я нічого не сказала. Тиша, тільки трава шелестіла від кроків черевиків, то санітар волочився назад у барак.

— Як у тебе з татом, уже краще?

— Так, доки не доходить до десяти заповідей…

— У тебе проблеми з заповідями?

— Часом. Поважай батька свого, наприклад.

— Ага. Минулого разу ми вже про це говорили, так?

— Я знаю, пані лікарко, що не повинна судити, якщо не знаю. Але коли я щось знаю? Можна мені тоді щось говорити?

— Він це зрозуміє, якщо це важливо.

— Так. Думаю, у нього з заповідями також проблеми.

— Хм. Ти смілива, — кивнула вона серйозно.

— Я маю дивитися, як страждає мама, як брат утікає з хати за першої ж нагоди?

Санітар зі Швабалом вийшли з будинку. Лікарка викинула недопалок у траву.

— Не сумуй, Гано. Тобі лише шістнадцять, на бога! — посміхнулася вона заохотливо й додала: — Як кажемо ми, латиняни, sursum corda!

Вона йшла за санітаром з носилками, але ще раз обернулася.

— Це означає: піднесімо серця!