Читати книгу - "Не йди"

хоче виходити з готелю, весь час лежить у ліжку, дивлячись телевізор, я замовляю їй їжу в номер, а сам вечеряю в готельному ресторані з іншими колегами. Я не поспішаю, насолоджуюся стравами, веду бесіди, жартую. У мене всередині ледве помітними хвилями плюскається насолода. Італія там, нагорі, ховається й завжди готова кинутися мені в обійми. Вона чекає на мене в замкнутому номері. Щоразу, стукаючи в двері, я чую, як вона поквапливо біжить босоніж по килиму. Говорить тихо, бо весь час боїться, що хтось може нас почути. Шкодує, що інший номер стоїть порожній, бачить ціну на зворотному боці дверей і ледь не зомліває. Навіть не бере воду з бару-холодильника, п’є з-під крана; я лютую, але вона невблаганна. Італія не виходить, навіть коли приходять прибиральниці, сидить собі в куточку та й дивиться на них. Уночі ми кохаємося годинами, ніколи не засинаючи. Італія звішує голову з подушки, шия в неї тремтить, а волосся спадає на підлогу. Неначе вона щось шукає за моєю спиною, може місце, де вона знову з’єднається із заблукалою частиною її самої. Тікає від мене, і частинки її теж утікають з моїх рук. Очі її дивляться у вікно, де горять вогні готельного патіо. Там, унизу, є фонтан, який вимикають о певній годині. Італія піднімається з ліжка, щоб побачити, як його вимикають, їй подобається дивитися, як той струмінь спадає. Говорить вона мало й не вимагає для себе місця, бо знає, що вона не молода у весільній подорожі. Я так ніколи й не знатиму, скільки чоловіків кохалися з нею до мене, але знаю, що кожен із них, пестячи чи то дряпаючи її, зробив свій внесок, щоб вона стала такою, якою була.

Другої ночі ми вийшли пізно, залишили ключ і вишмигнули з холу. Я подарував їй пару білих туфель, побачив їх на вітрині й купив. Вони були завеликими для неї, але Італія запхала в носки трішки туалетного паперу. Містечко тягнулося до самої верхівки пагорба, провулок за провулком, і будинки були з нетесаного каменю. П’ятки Італії вискакували з надто широких туфель. Ми видерлися до самої скелі, що височіла за будівлею мерії. Стоячи перед бельведером, ми споглядали внизу нічну рівнину, на якій, мов зорі, миготіли вогники. Ми зійшли на кілька сходинок і опинилися на брукованому майданчику, з кількома дитячими атракціонами в центрі. Гойдалка скрипіла від вітру. Було темно, лише дзвіниця з романськими шпилями виднілася між чорними дахами будинків. Сидячи на кам’яній лавці, ми дивилися просто перед собою на дерев’яного коня, у якого замість ніг була пружина, і в нашу схованку додалося трохи меланхолії. Від цих атракціонів без дітей нам стало сумно. Гойдалка, що так і скрипіла від вітру, псувала нам настрій. Італія підвелася й пішла до гойдалки, сіла на маленьке залізне сидіння й відштовхнулася від землі, раз, потім другий. Ноги її згиналися в повітрі, спина рухалася то вперед, то назад. Білі, як у молодої, туфлі злетіли з її ніг, не втримавшись.

Наступного дня я зустрів її в коридорі. Вона потоваришувала з готельними прибиральницями, ходила за їхнім візком, що мандрував від одного номера до іншого, і допомагала. Вона нахилялася за чистими простирадлами й подавала їх своїм новим подругам. Вона мене не одразу побачила, тож я мав час за нею спостерігати. Італія розмовляла квапливо з південним акцентом. З цими дівчатами у фартухах вона була собою, немов втекла з в’язниці й приєдналася до собі подібних. На її сухому волоссі була шапочка для душу, вона передражнювала вередливу клієнтку, що залишилася без води. Огрядна дівчина поруч голосно реготала. Я не знав, що в Італії є таке почуття гумору. Я гукнув її, вона повернулася до мене, повернулися й прибиральниці. Італія зірвала шапочку й підійшла. Її обличчя почервоніло, і сама вона затремтіла.

– Ти вже тут… – прошепотіла.

Останнього вечора я вечеряв у ресторані й упросив її теж прийти. Мені кортіло подивитися на неї в товаристві людей, які не знали про наші стосунки. Вона прийшла пізніше. Хутко попрямувала до столика в кінці зали, поряд зі скляними дверима, що вели до іншої зали. З моїх співтрапезників уже виходив дух вина й професійної злостивості. Манліо прибув лише цього ранку, та йому вже все насточортіло. Усю свою увагу він спрямував на дослідника зі Сполучених Штатів, гуру альтернативної фармакології. Він дивився на все з презирством і лише жадібно втягував сигаретний дим, поряд із його серветкою лежала золота запальничка. Я думав про те, що замовила собі Італія, мені б хотілося почастувати її келихом вина. Але їй ще нічого не принесли, можливо, вони забули про неї, я почав озиратися, шукаючи очима офіціанта. Вона була неспокійною; зробила мені таку ласку, а тепер сиділа, поставивши лікті на стіл і пощипуючи себе за підборіддя, тільки й чекала, щоб піти звідси геть. Я міг помітити її розгубленість навіть на такій відстані. Нарешті офіціант схилився над нею й підняв високу кришку, під якою страва залишалась гарячою. Італія їла ложкою, мабуть, це був суп. Я повернувся на Манліо: він не зводив з неї очей. Вона, напевно, це помітила, перестала їсти й почала бгати край серветки. Італія підвела очі, і я побачив, що вона без будь-якої обачливості дивиться на Манліо. Її обличчя знову набуло нахабного виразу. Манліо підштовхнув мене ліктем.

– Вона на мене дивиться… – прошепотів він, широко посміхаючись, від чого в нього аж щоки надулися. – Вона сама, запросімо її до нашого столика, як ти?

І перш ніж я встиг затримати його, якщо тільки мав такий намір, він уже підхопився, і підійшов до неї з мавпячою посмішкою. Усі навколо засміялися, бо були вже напідпитку. Я побачив, як Італія захитала головою, підвелася й, задкуючи до виходу, наштовхнулася на візок із фруктами. Манліо повернувся й сів коло мене, поклавши руку на золоту запальничку.

– Здалеку вона здавалася вульгарною, – сказав він, – а зблизька виявилася потворною.

Ось вона вже в ліжку, пробігає поглядом рекламний проспект готелю.

– Хто цей хамло? – поцікавилася вона не відриваючи очей.