Читати книгу - "Руїни бога"

— Та який же я блудний, — затявся Тедді. — Я вчився воювати.

— А ми все одно закололи курча відгодоване, будемо їсти й радіти, що ти вернувся, — сказала Урсула.

— Та це ж старий бройлер, — заперечила Іззі.

— Точно як ти, — Сильвія, звісно, не стрималася.

Іззі відштовхнула тарілку, і Сильвія сказала:

— Сподіваюся, ти доїси. Ця курка померла за тебе.

Урсула порснула сміхом, Тедді їй підморгнув. Веселитися без Г'ю видавалося неправильним.

Іззі рушила до Америки, щойно оголосили війну, але на той час, коли корабель Тедді пристав у Ліверпулі, уже повернулася — мовляв, «патріотизм» це вища моральна чеснота, ніж безпека.

— У слові «патріотизм», — нищівно підсумувала Сильвія, — недарма міститься слово «пат». Ти вернулася, бо твій шлюб зайшов у глухий кут.

Сильвія казала, що чоловік Іззі — славетний сценарист — «крутив у Голівуді романи направо і наліво». При слові «романи» Тедді зиркнув на Урсулу, яка сиділа по той бік столу в стилі Регентства, але та не підводила погляду від тарілки з жертовним курчам.

Сильвія розвела цілу зграю курей і вдало міняла яйця на все потрібне. Коли кури переставали нестися, вони зазвичай закінчували життя на обідньому столі у Лисячому закуті.

— БМН, — сказала Урсула, і, помітивши, що Сильвія не зрозуміла, пояснила: — Брак Моральної Наснаги. Ті, хто сумніваються. Коли у солдатів здають нерви, це називають боягузтвом.

— В окопах я не раз таке бачила, — сказала Іззі.

— Не бувала ти в окопах, — Сильвія завжди дратувалася, коли Іззі згадувала про свій досвід під час останньої війни. Усіх їх це почасти дратувало. Як не дивно, лише Г'ю був доволі-таки терпимий до «війни Іззі», як він це називав. Він зустрів її під час бійні на Соммі — на передовому санітарному пункті, одразу за лінією вогню. Він розгубився, побачивши її. Вона там була не в своїй тарілці: її місце — у салонах Гемпстеду, у вечірній сукні, у супроводі причарованих залицяльників. Окопи майже витіснили йому спогади про її «необачність», як він намагався називати її скандальний роман із одруженим старшим чоловіком і позашлюбну дитину. Хай там як, це була геть інша Іззі. Ця Іззі з кров’ю на щоці начепила на форму брудний фартух і виносила металеве судно з якоюсь гидотою, а побачивши його, видихнула: «Овва, та ти живий, чудово! Цілувати не буду, я геть брудна». У неї на очах були сльози. Тієї миті Г’ю пробачив сестрі багато майбутніх, іще не скоєних помилок.

— Що ти тут робиш? — спитав він із чулим занепокоєнням.

— А, я в СЗПД, — легковажно пояснила вона. — Виручаю, чим можу.

— Це чоловіки були в окопах, — стояла на своєму Сильвія, — а не аристократки-добровольці.

Іззі не розгубилася:

— Сестринський загін першої допомоги — це не пещені аристократки. Ми ніякої праці не цуралися, — а тоді тихо додала: — І не можна нікого називати боягузом.

— Згодна, — сказала Урсула, — а курча непогане.

Тедді розсміявся — у гуморі він знаходив прихисток. Його жахала думка, що в боях, які на нього чекали, він не виправдає сподівань.

— Курки злякалася, — сказав він, вказуючи на курча в тарілці Іззі: і він, і Урсула балансували на межі істерики.

— Ну ви й дітлахи, — буркнула Сильвія.

«Не зовсім», — подумав Тедді. Це їм-бо доведеться обороняти Сильвію, її курчат, Лисячий закут, свободу.

Листи, які сестра писала йому в Канаду, були доволі скупі («Акт про нерозголошення державної таємниці, сам розумієш»), але він читав між рядків і розумів, що почувається вона так собі. Тедді ще не пройшов випробування полем бою, а сестра — так.

Вона, звісно, як у воду дивилася: війна справді була «страшна». Сидячи в теплому, затишному, м'якому сидінні в канадському кінотеатрі й об'їдаючись попкорном, він у жасі дивився кіножурнал бомбардування Британії. Роттердама. Варшави. Франція справді здалася. Тедді уявляв, як під гусеницями танків соняшникові поля перетворюються на болото. (Хоча цього якраз не сталося — соняшники нікуди не ділися).

— Так, ти багато пропустив, — сказала Сильвія, мовби він запізнився в театр.

Виявляється, тепер мати знала про війну все і стала на диво войовнича — мабуть, у відносному затишку Лисячого закута це нескладно.

— Її звабила пропаганда, — сказала Урсула, мовби Сильвії за столом не було.

— А тебе ні? — спитав Тедді.

— А я віддаю перевагу фактам.

— То ти в нас тепер Гредграйнд, як у Діккенса? — озвалася Сильвія.

— Чого ж?

— І що кажуть факти? — спитала Іззі.

Урсула мала знайому в міністерстві авіації, але не стала казати, що шанси Тедді пережити перший бойовий виліт були в кращому разі зникомі, а шансів пережити перший строк узагалі майже не було. Натомість вона бадьоро повідомила:

— Що це — справедлива війна.

— Слава Богу, — сказала Іззі, — прикро було б боротися у несправедливій війні. Будеш на боці янголів, мій любий.

— То янголи в нас — британці? — спитав Тедді.

— Хто б сумнівався.

*

— Як ви тут? — спитав він Урсулу, коли зустрів її вранці з потяга. Вона була бліда й напружена, мовби забагато часу проводила в закритому приміщенні чи, можливо, на полі бою. Цікаво, вона досі зустрічалася з тим чоловіком із міністерства авіації?

— Давай не будемо поки про війну. Але — так, було доволі-таки жахливо.

Вони зробили гак і навідали цвинтар, де поховали Г'ю. Був недільний ранок, із церкви долинали голоси, що старанно виводили «Благослови мою душу, Господи на небі».

Сірий надгробок Г'ю із позірно банальним написом — «Коханий батько і чоловік» — ще не затерся. Коли Тедді бачив батька востаннє, той був чоловік із плоті і крові, а тепер та плоть гнила у дірі в нього під ногами.

— Ти краще не думай про смерть, — порадила Урсула: протягом наступних трьох років ця порада не раз ставала йому в пригоді. Та й протягом цілого життя. Тедді думав, якою порядною людиною був батько, — мабуть, найпоряднішою в родині. Горе застало його зненацька.

*

— «Коханий батько і чоловік» — це сумно, а не банально, — сказала Берті.

Ішов 1999 рік, батько помер майже 60 років тому. Навіть власне життя видавалося Тедді сивою давниною. Берті спитала, як він хоче відзначити своє вісімдесятип’ятиліття, і він сказав, що хоче навідати «старі місця», тож вона найняла машину, й вони вирушили з «Феннінґ-Корту». Берті називала це вилазкою, Тедді — прощальним турне. Навряд чи він надовго переживе тисячоліття, що добігало кінця, і це добре завершення життя й століття. Він здивувався б, якби довідався, що проживе ще більше