Читати книгу - "Голос перепілки"

гримала мама з-за печі. Ось її, Ганнине вишиття. Дівчина торкається пальцями хрестиків: «Ну хіба в мене гірше виходит, як у Параски?» «Борше складай», – чується від печі мамин голос. А Ганна навіть не сердиться, бо знає, що Параска про все подумає й усе встигне. У хаті ще дужче пахне хлібом і святом…

«Анна!» – почулося з будинку. Ганна усміхнулася: хіба може хтось заборонити мріяти?!

Біля своїх бауерів Ганна знала, що таке робота, але не знала, що таке голод. Лиш би ще фрау Інґрід не була часом така ненависна. Від Бориса дівчина не раз чула, що далеко не всі бауери добре годували ауслєндерів. Та хіба вона знала про інших, коли нічого, крім своїх господарів, їхнього помешкання та купи роботи не виділа? Навіть нічогісько не знала про свою Параску. Як тоді їх обох розлучили, так і жодного знаку від неї не було. «Божечку, скажи мені, де моя Парасочка. Ци жива ше?» – шелестіла вустами перед кожним сном дівчина.

– Ганно, у мене для тебе щос є!

– Покажіт! – бігла назустріч Ганна.

– Коли скажеш «покажи», тогди й віддам, – дражнив Ганну Борис.

– Не можу. Вам вже ого скілько років, а мені лише шістнацять, – боронилася Ганна.

– Тогди не дам, – не вгавав Борис.

– Ну добре, покажи.

– О, то вже інша справа! На, тримай! То від Параски. Видиш, ту’ написано.

Ганна вхопила листа й за мить уже стояла біля вікна своєї кімнати. Наче й по сходах не бігла.

«Дорога Ганусько, тішуси, що вже маю твою адресу. Я здорова. Роблю на заводі. Крім наших, тут ще є поляки і французи. Їсти дают мало. Дуже мало. Ледво тримаємси. Напиши мені, як ти? Дуже голодуєш? Бо дуже гризуси за тебе.

Твоя Параска».

Ганна ще раз і ще раз перебігла очима по написаному: «дорога Ганусько», «твоя Параска». Притулила до себе лист і вже в думках відписувала:

«Дорога моя Парасочко, як мені прикренько, шо тобі так тяженько. Напиши, чим я можу тобі помочи? Я не бідую. У мене щоднє є шо їсти. Приїдь до мене. Чим зможу, тим поможу.

Твоя Гануська».

Дівчина лягла на ліжко, заховала обличчя в подушку й заплющила очі: тут її сльозу ніхто не побачить.

Ганна чула від Бориса, що найбільше українці голодували на заводах, хоча працювали за десятьох. Їй було б гріх нарікати на своїх ґаздів. Вона й не скаржилася. Ось лише Параски їй було дуже шкода. Та чим вона сестрі підсобить? Фрау Інґрід не потребує більше служниць. Ганна поправила під головою подушку й обернулася до вікна. Раптом їй уявилося, що скоро закінчиться війна, Параска приїде по неї, забере звідси, і вони разом повернуться в Україну. Тоді фрау Інґрід сама буде сидіти за своїми високими порогами або стане шукати іншу служку, але вже не українку. І най лиш спробує на німкеню так гримати! Та їй поторочить! Ганна всміхнулася. Смуток і радість переплелися в ній, як гілки дикого винограду над її улюбленою розхильчастою грушею (мама казала: «Най росте, то шо, нам шкода!»). Перед Ганниними очима відразу майнув її сад: груша, дрібно-синій кислий виноград і розлога яблунька біля вікна… Коли вони з Параскою були малі, то забиралися на сю розхилисту яблуньку, робили зі своїх платинок ляльки і вкладали їх у сплетені з трави люлі… Ганна співала колискові, а Параска прибирала в «хаті», «замітаючи» гілляки складеним до купки листям. Ось тут, за виноградом, вони бавилися в хованки. За дровами була найліпша скритка, і Параска довго не могла віднайти Ганну… Зоряне небо, стиглі соковиті яблука в траві… Ганна заплющила очі. Вона чітко бачила свою хату, прохолодну втоптану стежку до яблуні, бачила свої ворітця, дерев’яну хвіртку з прибитим до неї кілочком. Коли той відпадав і хвіртка не защіпалася, Параска прибивала його каменем…

Ганна знову поправила подушку й глянула кудись понад стелю. Ось стежка на полонину… Ген-ген видно сусідських овець, тоненьку смужку загорож із високими перелазами, а за ними стіна рівненьких смерічок, що обнялися за руки і йдуть собі, йдуть аж до Вижниці… Ось Ганна обережно ступає на дощечку перелазу, перекидає ногу за біляву лату, зістрибує з дощечки й біжить по траві. Ранок уже трохи прохолодний, але сонце світить так рожево й м’яко, що якби не знав, що то осінь, то впізнав би її за м’яким ранковим пружком неба й за запахом осінньої полонини. Маленькими сонечками виблискує на дрібній, подекуди вже посохлій конюшині роса. Ганна вдихає на повні груди прохолоду й відчуває, як пробігає по її тілу гусяча шкіра. «Такой зимно нинька!» Вона ступає в холодну росу, як у купіль, а далі біжить, біжить по полонині… «Ганусько! – чується здалеку голос Параски. – Мама кличут до хати». «Іду», – хоче вимовити Ганна, але не може. «Anna, wo bist du?[82]» – чується голос фрау Інґрід.

Дівчина натягає на голову ковдру й притискає до грудей руки: «Отче наш, поможи, аби Параска ніколи не голодувала. Поможи, аби ми якнайборше дісталиси додому». Її молитви, як і її спогади, утікали далеко від цієї чужої й холодної землі, яка ніколи не